Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України - Колектив авторів
2) тяжкість вчиненого діяння (юридичний критерій);
3) ступінь небезпечності психічно хворого для себе чи інших осіб (соціальний критерій).
Характер і тяжкість захворювання визначаються клінічною формою психічного захворювання, його глибиною та стійкістю, динамікою хвороби, прогнозом її перебігу та деякими іншими обставинами, що стосуються хворобливого стану особи. Характер психічного захворювання, його форма, глибина, стійкість, особливості психічного стану і поведінки в період вчинення суспільно небезпечного діяння є провідною ознакою, яка визначає суспільну небезпеку психічно хворого.
Тяжкість вчиненого діяння ґрунтується на положеннях ст. 12 КК України про класифікацію злочинів.
Ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб містить оцінку:
— суспільної небезпеки вчиненого діяння, характеру вчиненого, можливих або тих, що настали, суспільно небезпечних наслідків та інших подібних обставин;
— психічного стану особи на момент розгляду справи судом і небезпечності даного хворого для оточуючих, що випливає з характеру захворювання.
6. У статті, що коментується, йдеться про примусове лікування тих засуджених, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, та не пройшли повного курсу лікування. В Україні кількість таких осіб щорічно збільшується, а саме: якщо у 1990 р. примусове лікування було призначено щодо 779 хворих алкоголіків (6,5% усієї кількості засуджених) та 1586 наркоманів (1,5%), то у 2005 р. уже кожен четвертий засуджений вчинив злочин у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння (усього 45,8 тис. осіб із 176,9 тис. засуджених).
7. Примусове лікування, що застосовується у зв’язку з вчиненням особою злочину та її засудженням, тобто яке пов’язане з кримінально-правовими відносинами, необхідно відрізняти від примусового лікування алкоголіків і наркоманів як адміністративно-правового заходу. Зокрема, примусове лікування, що встановлено у ст. 96 КК України і про яке йдеться у ч. 1 статті, що коментується, — це кримінально-правовий захід державного примусу, який застосовується судом поряд з призначеним покаранням до осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, з метою вилікування їх від соціально небезпечного захворювання, профілактики цієї хвороби, а також запобігання вчиненню ними злочинів.
В органах і установах виконання покарань, як це випливає зі змісту ч. 1 статті, що коментується, продовжують лікування ті особи, щодо яких воно було встановлено судом в адміністративному порядку: таке лікування застосовується тільки у випадках звернення близьких родичів чи інших осіб до органів внутрішніх справ або прокуратури у зв’язку з небезпечною поведінкою хворого (зокрема, особа, яка ухиляється від добровільного лікування від наркоманії або продовжує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб).
Разом з тим, примусовому лікуванню не підлягають:
— особи, які страждають на тяжкі психічні розлади або іншу тяжку хворобу, що перешкоджає перебуванню в установах виконання покарань;
— інваліди I та II груп;
— вагітні жінки і матері, що мають немовлят;
— чоловіки віком понад 60 років і жінки понад 55 років.
8. Порядок здійснення примусового лікування засуджених регламентований спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України та ДДУПВП, ст. 117 КВК України, п. 97 ПВР УВП та іншими нормативно-правовими актами Центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.
Відповідно до вимог ст. 116 КВК України, у місцях позбавлення волі організовуються необхідні лікувально-профілактичні заклади, а для лікування засуджених, які хворіють на активну форму туберкульозу, — заклади на правах лікувальних. У цих установах і проходять примусове лікування засуджені, щодо яких судом призначено зазначений кримінально-правовий захід. Заклади охорони здоров’я та спеціальні лікувальні установи входять до структури ДКВС України.
9. Примусові заклади медичного характеру та примусове лікування застосовуються і щодо засуджених, які захворіли під час відбування покарання та відмовляються від лікування (ч. 2 коментованої статті).
Порядок застосування судом примусового лікування до засуджених, які відбувають покарання, встановлений у ст. 4111 КПК України. Це питання вирішується суддею за місцем відбування ними покарання за поданням адміністрації установи виконання покарань на підставі висновку лікарської комісії.
Суддя розглядає зазначене подання з участю прокурора, представника адміністрації УВП або медичного закладу, що звернувся з поданням, представника лікарської комісії, що дала висновок, і, як правило, засудженого. Неявка в судове засідання прокурора не зупиняє розгляду суддею цих питань.
Після доповіді судді заслуховується пояснення осіб, викликаних у судове засідання, і думка прокурора, після чого суддя в нарадчій кімнаті виносить постанову.
На постанову суду з питань, визначених у ст. 4111 КПК України, протягом семи діб з дня її оголошення прокурор, а також і засуджений вправі подати апеляцію до апеляційного суду.
10. Згідно з вимогами ст. 133 КВК України, відмова від лікування є злісним порушенням встановленого порядку відбування покарання, за яке передбачена дисциплінарна відповідальність (ст. 132 КВК), а в окремих випадках — і кримінальна відповідальність (ст. 391 КК «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи»).
Втеча із спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі з нього тягне відповідальність за ст. 394 КК України.
Глава 4 НАГЛЯД I КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОНАННЯМ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ. УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ У ВИПРАВЛЕННІ І РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХСтаття 22. Прокурорський нагляд за виконанням кримінальних покарань
1. Прокурорський нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами відповідно