Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України - Колектив авторів
Таке ж значення має термін «командування» (від нім. Kommandieren — наказувати, командувати) — командир військової частини, дисциплінарного батальйону, особи, які їх замінюють, та їх заступники: начальник військової частини, підрозділу, військового судна, літака.
Більш широкий зміст зазначених термінів даний у Дисциплінарних статутах Збройних Сил України та Державної кримінально-виконавчої служби України.
5. Термін «зобов’язані» означає, що адміністрація органу чи установи виконання покарання або командування військової частини чи дисциплінарного батальйону або гарнізону має юридичний обов’язок перед засудженими, їх членами сім’ї або близькими родичами та судом повідомити про місце відбування покарання засудженою особою.
Юридичний обов’язок — це вид і міра належної поведінки суб’єкта права, що забезпечується можливістю державного примусу. Ознаки юридичного обов’язку:
— це міра необхідної поведінки, точне визначення того, якою вона повинна бути:
— встановлюється на підставі вимог правових норм;
— встановлюється в інтересах уповноваженої сторони — окремої особи чи суспільства (держави) в цілому;
— у зобов’язаної особи немає вибору між виконанням і невиконанням обов’язку. Невиконання чи неналежне виконання юридичного обов’язку є правопорушенням і зумовлює заходи державного примусу.
6. Вжитий у ч. 2 статті, що коментується, термін «суд» означає — Верховний Суд України, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний, Київський і Севастопольський міські, міжобласні, районний (міський), міжрайонний (окружний) суди, військовий суд, суддя, який одноособово розглядає справу (п. 1 ст. 32 КПК).
Письмове повідомлення встановленої форми про місце відбування покарання засудженим направляється головам цих судів або безпосередньо судді, який постановив обвинувальний вирок (ч. 8 ст. 404 КПК) для здійснення судового контролю за виконанням вироку та вирішення інших, передбачених законом питань.
7. У разі прибуття до установи виконання покарань іноземних громадян адміністрація письмово роз’яснює їм їхні права та обов’язки і не пізніше трьох діб направляє відповідне повідомлення до Державного департаменту України з питань виконання покарань. Форму та зміст такого повідомлення встановлює Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань.
Про особливості правового статусу іноземців див. коментар до ст. 8 цього Кодексу.
Стаття 21. Застосування до засуджених примусових заходів медичного характеру1. Стосовно засуджених, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, та не пройшли повного курсу лікування, органами і установами виконання покарань здійснюється лікування.
2. Якщо під час відбування покарання буде встановлено, що засуджений захворів зазначеними в частині першій цієї статті захворюваннями та відмовляється від лікування, орган або установа виконання покарань вносить до суду подання про застосування до такої особи відповідного примусового лікування.
1. Примусові заходи медичного характеру — це надання за рішенням суду психіатричної допомоги у примусовому порядку особі, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу України, з метою її обов’язкового лікування, охорони прав і законних інтересів зазначеного хворого та інших осіб, а також запобігання вчиненню особою, до якої застосовані такі заходи, нових суспільно небезпечних діянь. Визначення поняття та мети примусових заходів медичного характеру дано у ст. 92 КК України. Ці заходи не є кримінальним покаранням. За змістом положень Кримінального кодексу України, законів України від 22 лютого 2000 р. «Про психіатричну допомогу» та від 19 листопада 1992 р. «Основи законодавства України про охорону здоров’я» метою застосування примусових заходів медичного характеру і примусового лікування є:
— вилікування чи поліпшення стану здоров’я в осіб, названих у статтях 19, 20, 76, 93 та 96 КК України;
— запобігання вчиненню зазначеними особами нових суспільно небезпечних діянь (злочинів), відповідальність за які передбачена нормами Кримінального кодексу України.
2. Порядок застосування судом примусових заходів медичного характеру та примусового лікування визначений відповідно у статтях 408, 416—424 та 4111 КПК України.
3. Розмежовують такі передбачені законодавством види примусової психіатричної допомоги і лікування, які застосовуються за рішенням суду:
а) примусові заходи медичного характеру у вигляді амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізації до психіатричних закладів зі звичайним, посиленим або суворим наглядом, що застосовуються до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння (злочини) у стані неосудності (обмеженої осудності) або вчинили злочини у стані осудності, але до постановлення вироку чи під час відбування покарання захворіли на психічну хворобу;
б) примусове лікування, що здійснюється закладами охорони здоров’я чи медичними службами кримінально-виконавчих установ щодо неосудних та обмежено осудних осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб;
в) невідкладна примусова амбулаторна чи стаціонарна допомога у психіатричних закладах, що надається особам, які за станом психічного здоров’я становлять небезпеку для себе або оточуючих, але не вчинили жодного суспільно небезпечного діяння, відповідальність за яке передбачена нормами Кримінального кодексу України.
4. Примусове лікування засуджених в органах і установах виконання покарань застосовується у двох випадках:
— коли воно призначене засудженому на підставі вироку суду, відповідно до ст. 96 КК України;
— коли таке лікування вироком призначене не було, а потреба в ньому виникла вже при відбуванні покарання.
5. Хвороби, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, визначаються в різних нормативних актах.
До них, зокрема, належать туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, інфекційні хвороби та ін. При цьому, призначаючи примусові заходи медичного характеру, суд враховує:
1) характер і