Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Здавалося би – мир та благодать остаточно царюють в усьому соціалістичному концтаборі, і от…

Виявляється, що останній спалах збройної боротьби проти окупантів припадає аж на 1959 рік. Відкрито вести таку боротьбу совєти, зрозуміло, не могли, то було би визнанням власної безпорадності. Адже, вони ще дев’ять років тому об’явили, що останній «бандєровєц» подоланий, та в Україні все спокійно. Для цього були придумані такі собі «воєнниє манєври в Карпатах», які на ділі були справжньою військовою кампанією проти партизан. Принаймні, за кордоном, за залізною куртиною, – нікого обманути не вдалося. Наведемо з цього приводу пару посилань:

До Відня дійшла інформація, що більшовицькі війська, до яких належать піхота та повітряно-десантні загони, прочісують непрохідні карпатські райони, щоби разом із поліційними відділами викрити криївки українських повстанців та знищити антикомуністичний рух.

(газ. Зальцбургер Нахріхтен, № 155, від 06.07.1959)

Через іще пару днів цю новину підхоплює та розповсюджує агентство ЮПІ (Юнайтед Пресс Інтернейшенел), та вона стає світовою.

Відень, 8 липня (ЮПІ). Як поінформували у вівторок компетентні кола, під сучасну пору в районі Карпат і східної Чехо-Словаччини відбуваються великі совєцькі «військові маневри». «Маневри» мали розпочатися 29 червня, як привід для широкої поліційної акції проти українського антикомуністичного руху. Совєцькі військові відділи, до яких належить піхота й десантники, прочісують тепер «райони маневрів», щоби знищити антикомуністичних повстанців, які в останні місяці проявили дуже жваву діяльність.

(Нойе Цюріхер Цайтунґ, № 186, від 09.07.1959)

Інформація про подальший перебіг цих маневрів поширювалася потім газетами інших країн Європи і США. Значить не покінчилася й 1959 озброєна боротьба українського народу з московськими окупантами…

Третя російська імперія стисло наслідувала самодержавний характер попередніх, а тому на всіх злочинах кремлівських махтгаберів лежить відбиток їх особистих якостей. Злочини Сталіна відзначав невід’ємно властивий йому дух провокації. Дії Хрущова, який наливався кров’ю при найменшому протиріччі, – так само відзначав дух примітивної дикунської хитрості.

Продовжувати енкаведистські каральні виправи до Карпат через п’ятнадцять років по війні, – незручно перед Європою, світом, ООН… Що ж, замаскуємо їх під «воєнниє манєври». Саме – хитрість. Саме примітивна, дикунська.

4. Генерал-хорунжий Роман Шухевич

Роман Шухевич (1907–1950) народився у Львові. Навчаючись у Львівській українській гімназії участить у русі «Пласт», стає його активістом, допомагає в організації Першого пластового збору 1922. Це його перша, так би мовити, громадська справа. Року 1925, по закінченні гімназії, він поступає до Львівської політехніки, на відділення архитектури. Але, йому так і не судилося побудувати щось. Бо він вступає, ще студентом 18 років, – до створеної полковником Євгеном Коновальцем УВО (Української Військової Організації).

Тут справа була в тому, що юнаком Роман, підчас навчання у Львівській гімназії і студентства, жив у Львові, у своєї бабці Герміни Шухевич. А у неї ж, з 1921, знімав кімнату полковник Є. Коновалець, за порадою свого товариша із гімназії, а потім і зі австрійської армії – професора Степана Шаха.

Там збиралися діячі національного відродження, а з ними нерідко бував і гімназист, а згодом студент Роман Шухевич. Професор С. Шах у своїх спогадах оцінює молодика, як особистість, що викривала – словами Платона – «Ясність в думанні, правдивість у говорінні, рішучість у чині».

Мало не щоденне спілкування з такою яскравою особистістю, як полковник Є. Коновалець, не могло не вплинути на юнака. Дружба з досвідченим військовим діячем пробуджує його цікавість до військових справ, та він і собі вчиться – де може. Вивчає теорію, стратегію і тактику, технічні питання. А тому, з утворенням ОУН, очолює її Військову Референтуру.

То був тяжкий період для Крайового Проводу ОУН, коли польський уряд проводить свої «замирення» краю – «пацифікацію»; намагаючись ліквідувати, по можливості, всі сліди українського національного руху. Це було, насамперед, організоване удушення українських сіл непомірними податками, організоване переселення до української Галичини поляків, так званих «осадників», – ну, як оте поселення римських ветеранів на чужих, загарбаних землях. Та організоване нищення українського інтелектуального життя, заганяння його в підпіл.

Втім, послухаімо краще історика:

Польські каральні загони оточували село, пильнували, щоб з нього ніхто не вийшов, а потім влаштовували загальну «ревізію», тобто нищення культурних і матеріальних надбань українських селян. Плюндрували читальні «Просвіти», кооперативні крамниці з метою до основ зруйнувати соціально-культурну інфраструктуру села, залякати населення. Влаштовувалися масові екзекуції – покарання селян прилюдно нагаями. Били до нестями, коли людина падала, відливали водою і били далі. Все це проходило в садистських формах, під знущальні вигуки: «Нєх жиє Польська!» (хай живе Польща). Часто траплялися смертельні випадки. Особливо терпіли сільські інтелігенти і свідомі селяни. В них режим бачив головного ворога.

Все це супроводжувалося масовим грабежем. Великі «контрибуції», накладені на село, просто підривали його економічно. Фактично українські села були віддані на розкрадання під наглядом поліції різним злочинним елементам.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 88–89)

Спостерігаючи цю картину, мимоволі шкодуєш, що «Польська нєподлєгла» – не мала своїх «русскіх казаков», професійних карателів. Бо все це, одне в одне, нагадує нрави царських «усмірітєлєй» передреволюційного (1905) або столипінського часу. На власні очі переконуєшся, що міжвоєнна Польща найбільше нагадувала не Європу, а саме свою двохсотлітню мачуху – царську Росію.

Справи, за допомогою ОУН і української діаспори, набули тоді широкого розголосу, та 1930 Ліга Націй вже призначила була комісію для розслідування справ у Польщі, але… Втрутилося легальне у Польщі УНДО (Українське Народне Демократичне Об’єднання), що мало своїх депутатів у польському сеймі. Воно й зрадило, хутко домовилося, від імені всіх українців, з польським урядом; за якісь там косметичні обіцянки (а може хабарі?). Підтвердивши свої демократично-соціалістичне угодовське єство.

ОУН в підпіллі відповідає на все це терором; на терор масовий – терором індивідуальним, фізично знищуючи найбільш антиукраїнських представників польської адміністрації. Ці замахи розробляє, а часом і сам участить в них – і студент Роман Шухевич. Вони часом удаються, часом ні, поки не наступає кульмінація цієї діяльності – вбивство у Варшаві 15.06.1934; атентат щодо, так би мовити, душі всієї справи «пацифікації», міністра внутрішніх справ Польщі, – генерала Броніслава Пєрацького. Той самий, за який Степан Бандера був засуджений до смертної кари. Заарештований в цій справі був і Роман Шухевич, що відсидів два с половиною роки у Березі Картуській, чи не найгіршому з польських концентраційних таборів.

Тим часом оголошується Закарпатська Українська Народна Республіка, та Роман Шухевич відбуває до Хусту, де у грудні 1938 організує збройний опір мадярським військам.