Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

зору сталіністів) «об'єктивно». Близьку думку висловлювали й деякі західні дослідники: мовляв, «праві» стояли на поміркованих позиціях і ладні були допомогти одноосібнику як опорі сільського господарства країни, а здійснювати колективізацію готові були тільки за «дозрілості» селянства до цієї ідеї й за наявності відповідної матеріально-технічної бази (зокрема, тракторного парку). В усякому разі, приблизно так «праві» подавали свою програму. Однак незабаром Бухарін виклав (у газеті «Правда» від 30 вересня 1928 р.) жорсткішу концепцію: «Йдеться про великі капіталовкладення в сільське господарство… Розширення індивідуального селянського сектора, особливо того, що спеціалізується на вирощуванні хліба, обмеження куркульського сектора, будівництво радгоспів і колгоспів у сполученні із правильною політикою цін та розвитком кооперативів, які б охоплювали селянські маси».

Дійсно, на початку непу Бухарін рішуче виступав у пресі на захист приватного сектора, а в 1929 р. разом з іншими «правими» негативно поставився до сталінських методів прискорення колективізації. Але куди важливіше те, що «праві» ніколи так і не запропонували жодної реальної альтернативи справжньої приватноселянської модернізації й висловили «необмежену підтримку» рішенням XV з'їзду ВКП(б) стосовно довготермінової програми колективізації (20 % на 1933 р.). Бухарін, по суті, ніколи не прагнув змінити аграрну політику партії, й годі шукати щось подібне в його «Записках економіста» (1928).

Отже, «праві» ні на мить не зрікалися ідеї колективізованого сільського господарства, так само як і не заперечували ленінської тези щодо класової боротьби на селі (обстоювання Бухаріним думки про союз із середняком випливало із його зауваження про добровільне переслідування селянськими масами куркулів, і це формулювання залишалося в силі протягом усього періоду колективізації). Разом із тим Бухарін виступав проти застосування в сільському господарстві (як і в промисловості) таких «максимальних» заходів, як, скажімо, надмірне оподаткування селянства, що загрожувало падінням рівня сільськогосподарського виробництва.

Тактика Сталіна на новій стадії (тобто в 1927–1930 рр.), коли з політичного погляду для нього найголовнішим було розгромити «правих», відзначалася великою гнучкістю. З одного боку, він використовував усі можливості своєї секретарської посади для розміщення вірних людей на ключових постах у партійному апараті в центрі й на місцях, а з іншого — разом із залученням на свій бік рядових партійців із обезглавленого «лівого» крила розпочав поступово привертати до себе прихильників непу, тим самим дедалі більше ізолюючи — ідеологічно й організаційно — лідерів «правих». Цьому сприяло й те, що за умов стабілізації становища в містах, зростання добробуту городян і відновлення «пролетаріату» в усіх фракціях партії зміцнювалося переконання щодо можливості переходу до безпосередньої побудови «соціалізму». Це передбачалося зробити на основі дальшого піднесення вже переважно відновленої промисловості й неухильного розширення рудиментарної колгоспної системи на селі. Саме такий курс становив головну частину схваленого XV з'їздом ВКП(б) плану, й Бухарін і Томський погодились із ним.

* * *

Форми внутрішньопартійної боротьби в Україні досить помітно різнилися від московських. У квітні 1925 р. сюди вирядили Л. Кагановича. Він мав замінити на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У поволзького німця Е. Квірінга, який перешкоджав українізації. Великою мірою ставленик Сталіна, Каганович згодом набув такої жахливої репутації, що його призначення в 1925 р. в Україну нині розцінюється як справжнє лихо для неї. (До речі, тоді нарком освіти України Олександр Шумський виступив проти, доводячи, що такий високий пост має обійняти українець за походженням Влас Чубар.) Однак Каганович, хоч і пильнував інтереси Москви перед «небезпекою» з боку «націоналістичних збочень», усе ж виступав у той час прихильником «поміркованої» українізації на «культурному й мовному фронтах». До цього слід, мабуть, додати, що він народився в єврейській родині під Києвом і вільно розмовляв по-українськи.

Таким чином, українізація не зустріла в особі нового першого секретаря непримиренного ворога. Але на початок 1926 р. московському керівництву здалося, що процес національного самовиявлення в Україні вийшов із-під контролю. Шумського, який вимагав якомога повнішої культурної, економічної й політичної автономії, звинуватили в «націоналістичному ухилі» і звільнили з посади разом із його прихильниками. Стався, звісно, скандал, — тим більший, що на захист наркома стала Комуністична партія Західної України (тоді діяла на польській території), а сам він подавав свою справу на розгляд виконкому Комінтерну. Сталін висловлювався в тому сенсі, що позиція Шумського виглядала досить привабливою в очах місцевої інтелігенції, однак із точки зору центру її можна було ототожнювати з боротьбою за відчуження українського культурного й суспільного життя від загальнорадянського культурного процесу, проти Москви та росіян узагалі, проти російської культури (а в чомусь, додамо від себе, це відповідало дійсності).

Падіння Шумського й нападки на «шумськізм» не відродили курсу на цілковиту русифікацію. Посаду наркома освіти обійняв Скрипник, який боронив культуру своєї батьківщини протягом наступних семи років.

Син українського залізничного службовця, Микола Скрипник у висвітлюваний період був провідною фігурою в КП(б)У. Ще в 1897 р. він вступив до лав РСДРП, а в 1901 р. його вперше заарештували за революційну діяльність. Після розколу партії в 1903 р. став більшовиком. На початок 1913 р. входив до редакції газети «Правда», а на VI з'їзді РСДРП(б) у 1917 р. був включений до складу її тоді ще нечисленного Центрального комітету. Повернувшись до Києва у грудні того ж року як уповноважений Леніна, Скрипник, здається, не надавав великого значення українській національній справі. Аж лише після приїзду сюди у квітні 1920 р. він із прихильника нейтралістської позиції досить швидко перетворився на речника незалежної, хай би й Радянської, України. І просто силою своєї вдачі він аж до смерті в 1933 р. якось збалансовував цю непримиренну по самій глибинній суті суперечність — незалежна і радянська.

На думку Дж. Мейса, аж надто скромна посада наркома освіти не повинна вводити в оману, бо Скрипник фактично відповідав за національне питання, ідеологію та культуру. Певна річ, навколо цих проблем повсякчас точилася гостра боротьба.

Скрипник не приховував своїх поглядів. Він з обуренням говорив на XII з'їзді РКП(б) (1923) про комуністів високого рангу, які з кон'юнктурних міркувань «прийняли» українізацію, але на ділі ні в чому не сприяли їй. До одного з тих, розповідав Скрипник, хто голосував за українізацію на нещодавній конференції КП(б)У, звернувся по-українськи якийсь робітник і почув у відповідь: «Почему ты не разговариваешь на понятном языке?»

Однодумець Скрипника, письменник-комуніст Микола Хвильовий, прямо писав у 1926 р. у «Вістях Всеукраїнського Центрального Комітету робітничих, селянських і червоноармійських депутатів» (№ 3): «Українська економіка не є російською й не може бути такою, хоча б через те, що українська культура, яка походить із економічної структури і, в свою чергу, впливає на неї, має характеристичні форми та риси… Одне слово, союз