Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський
Але повернімося до обставин часу та місця.
Комуністична окупація України – найбільша антропологічна катастрофа тисячоліттяЗагалом упродовж 1918 – 1948 рр., тобто життя лише одного покоління, на території сучасної України загинуло, як мінімум, 20 млн автохтонної людності. Це, відповідно, 70 % до кількості населення в 1917 р. і майже 50 % до рівня 1941 р. Це – найбільша антропологічна катастрофа в історії Європейського континенту за 1000 років.
Ці втрати, подобається це комусь, чи ні, є результатом як самовинищення українців у громадянських війнах, так і безпосередньою заслугою окупантів, насамперед більшовицьких. 20 млн загублених життів, незчисленна кількість життів покалічених – прямий результат панування комуністів, які мають понести за це юридичну, політичну та історичну відповідальність. У повному обсязі. Раз і назавжди.
Не забуваймо і про інше. Характеризуючи настрої, розповсюджені напередодні Другої світової війни в українських середовищах по обидва боки Збруча, один з активних учасників політичних процесів 1920 – 1940-х років відверто вказав на головний мотив значної частини українців: «Ледве чи хто коли в світі так прагнув війни, як українці в 1941 році. Здається – нема більшого лиха в світі, як війна, бо ж несе вона терпіння і смерть, руїну і спустошення. Ми ж бачили наслідки війни в Україні в роках 1914–1920. А проте, війни хотіли всі. Для українців під більшовицьким режимом це була єдина надія зажити вільним життям, для тих же, що поза кордонами СРСР, – єдиний шанс в історії бачити Україну вільною, суверенною державою. І коли ж та вижидана і сподівана війна прийшла, принесла не тільки знищення Україні і смерть мільйонам її дітей. Вона не тільки розвіяла лелеяні мрії про визволення з-під московського більшовизму, як один з прямих її наслідків прийшло розчарування в ті сили й методи, що мали зломити хребет більшовизмові та московському володінні в Україні. Ще і тепер ми може невповні здаємо собі справу з того, який перелом стався в душах українців після Другої світової війни і як він визначив шляхи дальших наших політично-визвольних змагань. Але тоді, тієї пам'ятної весни 1941 року ніхто того не сподівався і ніхто про те не думав».[3]
Про кого і про що ця книгаОтже, ця розвідка, як і всі попередні книги цієї серії, насамперед про людей. А саме про те, що думали, що робили напередодні весни та в перший місяць літа 1941 р. ті, які стали першими жертвами своїх власних «політично-визвольних змагань».
Ця розвідка і про наслідки цих «змагань». «Змагань», яких об'єктивно не можна було уникнути. «Змагань», в яких не було правил, назалежних суддів та глядачів. «Змагань», в яких були тільки учасники. Абсолютна більшість їх загинула. Ті, кому пощастило, поховані на чужій землі. Тільки на них – землях Австралії, Аргентини, Бразилії, Великої Британії, Італії, Канади, Німеччини, Франції, США вони, нарешті, змогли стати вільними, дістали можливості плекати, розвивати свою національну, конфесійну, культурну, мовну ідентичність. На рідній землі вони виявилися непотрібними, ба більше – ворожими елементами.
Такими залишаються і сьогодні.
Вичерпний діагноз причин того, що переживає сьогодні 47-мільйонний народ, якому не пощастило емігрувати до вільних країн, сформулював один з героїв пронизливого фільму Ігоря Кобріна «1941» фронтовик, професор Микола Нікулін: «Ті, хто переміг, або полягли на полі бою, або спилися, пригнічені післявоєнними тяготами. Залишилися при владі та збереглися сили інші – ті, хто заганяв людей до таборів, ті, хто гнав у безглузді криваві атаки. На війні особливо чітко виявилася підлість більшовицького ладу. Яку мирний час страчували найчесніших, найінтелігентніших і найрозумніших людей, так і на фронті відбувалося те саме, тільки в більш відкритій і мерзенній формі. Гинули найчесніші, ті, які відчували свою відповідальність перед суспільством. Треба думати, ця селекція народу – бомба уповільненої дії. Вона вибухне через декілька поколінь – в ХХІ чи в ХХІІ столітті. Тоді відібрана і викохана більшовиками маса покидьків народить нове покоління собі подібних».
Нема де правди діти: сучасна Україна, її суспільство, політикум, медіа, навіть деякі церковні інституції просякнуті брехнею, невіглаством, неповагою до людської особистості, жадобою до грошей та прагненням до «покращення» життя за рахунок обкраданння всіх і вся – людей, відносин, природи, майбутнього і самої ідеї Бога. І заслуга в цьому – тієї самої генерації викоханих людоїдами покидьків та їх нащадків.
Саме вони перемогли в історичній битві всіх своїх союзників, попутників та ворогів. Найзапеклішими, найрадикальнішими, найзатятішими серед останніх були і члени Організації українських націоналістів. Згідно з усталеним, розповсюдженим міфом, який набув характеру аксіоми, 30 червня 1941 р. її лідери, якщо зовсім точно – невеликого її уламку, який називають чи то ОУН «революційною», чи то просто «бандерівцями», проголосили у Львові «Акт відновлення Української Держави».
Мета моя дуже скромна: ввести до короткого, популярного тексту існуючі станом на початок 2013 року версії, концепції та теорії і сформулювати