Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Все це біснування, одне до одного, повторюватиметься й по війні, коли «вільний світ» – що так нічому й не навчився, – спіймається на дешеву московську блешню «борьби за мір (і – жєлательно вєсь)», «разрядкі», чи як їх там ще…
І от, в самий розпал «антіфашізма»…
Як грім з ясного неба прокотилася звістка, що до Москви приїхав сам міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини, яка тільки но стала Третім (або «Тисячолітнім») райхом. Довго він у Москві не барився, бо все було підготоване заздалегідь (очевидно тоді, коли велися оті «переговори» з Англією та Францією), і 23 серпня 1939 був підписаний відомий пакт Молотова-Ріббентропа, який поділив Європу поміж двома імперіалістичними хижаками: гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР. Як потім казав 31 жовтня 1939 на засіданні Верховного Совета СССР міністр зовнішніх справ В. М. Молотов:
Від часу укладення 23 серпня совєцько-німецької угоди про ненапад був покладений кінець ненормальним відносинам, які існували протягом низки років поміж Совєцьким Союзом та Німеччиною.
Добро, як би тільки це, але… було й ще цікавіше:
За останні кілька місяців такі поняття як «агресор», «агресія», отримали нового конкретного змісту, набули нового сенсу. Не важко здогадатися, що тепер ми не можемо користуватися цими ж поняттями у тому ж сенсі, як, скажімо, 3–4 місяці тому. Тепер, якщо казати про великі держави Європи, Німеччина знаходиться в стані держави, що прагне до скорішого закінчення війни та до миру, а Англія і Франція, які ще вчора ратували проти агресії, стоять за продовження війни та проти укладення миру.
Нагадаємо ще раз, що все це говорилося 31 жовтня 1939, вже після поділу Польщі між новими союзниками. От так треба перехрещувати агресора на миротворця. Розраховане на недоумка? – так, безумовно. Але, – пішло! – та йде й досі…
Подібні молотовські роз’яснення слухняні совєцькі люди сприйняли як звичайно, не замислюючись: раз так – «значіт так надо». За кордоном пакт Молотова-Ріббентропа пішов істотно гірше. Навіть, серед своїх. Якщо комуністи Англії та Франції хутко виконали команду «кру-у-гом-м!», то компартії Польщі та Чехословаччини прийшлося просто зліквідувати, розпустити, що й зробив тоді Комінтерн.
Такий крутий поворот – міг би багато чому навчити світ, якби той бажав учитись.
Насамперед, виявилося, що майже загальне переконання у фанатичній та догматичній принциповості комуністів, – є капітальним перебільшенням. Бо стало добре видно, що найближчий шкурний інтерес імперського характеру, – є набагато сильнішим від будь-яких переконань.
По-друге, проявилося й те, про що давно попереджували нечисленні люди доброї волі: що комунізм та фашизм – є близькі одне до одного та рівно далекі й чужі будь-якій свободі та демократії. Пакт зробив тоді своє, головне, – довів можливість і зловісну плідність такого союзу.
Отже він, цей пакт, не був несподіваним шаховим ходом конем або ідеологічною помилкою, ні; він був органічною закономірністю. Глибоко корінився у спільній агресивній, імперській природі обох тоталітарних режимів.
* * *
Але, як же з отим союзом зі «свободой і дємократієй»? – з отим «єдіним фронтом»? А – ніяк. Бо ці іграшки вже не були потрібні.
Хоча би тому, що – знову ж, – «западниє дємократіі» не могли платити за союз чужими землями; а Гітлер – міг.
Совєцький Союз негайно прихопив собі, крім частини Польщі, ще три незалежні балтицькі держави. Захопив би й четверту – Фінляндію, але тут так отримали по зубах, устеливши трупами «Лінію Маннергейма», що хутко роздумалися; щоб СССР отямився всього за сто днів, – нечуваний рекорд. Бо в Афганістані протовчеться, хоч і з ще меншим успіхом, – аж десять років!
На цьому варто знову дещо зупинитись, хоч про це вже писали. Маленька Фінляндія (як більше півстоліття потім – і маленька Ічкерія) стала невмирущим прикладом того, що й малий нарід може успішно протиставитись всесвітньому агресорові, великодержаві. А на Гітлера це, здається, справило незабутнє враження. Можливо, що він недооцінив доблесті фінів та перебільшив нездарність совєтів, як це властиве великодержавникові. Але, безумовно, це прискорило здійснення плану «Барбаросса» проти колишнього союзника, якого він помилково узяв був за паперового тигра.
Зі трьома державами Балтики, Естонією, Латвією й Літвою пакт Молотова-Ріббентропа розпорядився остаточно і однозначно: вони відходили у власність совєтів. З ними всіма, однак, були заключені пакти про ненапад, та це формально ускладнювало ситуацію. Утруднювало введення до них совєцьких військ. Першою на черзі стала Естонія, що від озера Пейпсі та по Балтик мала кордон зі Совєцьким Союзом. От нарком В. М. Молотов і починає на цю дражливу тему дискусію з К. Селтером – міністром зовнішніх справ Естонії. Що час, мовляв увести туди совєцькі війська для «захисту» краіни. Селтер щосили опирається, а Молотов умовляє, поки що. Це варто послухати. Він домогається того, щоби пакт про ненапад перетворити на пакт про взаємодопомогу, та вже погрожує (вони всім і завжди погрожують):
Ситуація потребує нагальної уваги. Ми не можемо чекати далі. Я раджу вам погодитися з бажаннями Совєцького Союзу заради того. Аби уникнути гіршого. Не примушуйте Совєцький Союз застосувати силу для досягнення своїх цілей.
(Альберт Таруліс, Совєцька політика щодо країн Балтики, Універсіті оф Нотр Дам Пресс, 1959, с. 149–150)
Але, почувши таке щось – хто ж не запручається? – тепер Молотов заспокоює, та ви ж тільки послухайте, до чого переконливо:
Пакт про взаємодопомогу із Совєцьким Союзом не принесе небезпек. Ми не бажаємо порушувати вашого суверенітету або форми правління. Ми не будемо форсувати комунізм в Естонії. Естонія збереже свою незалежність, свій уряд, парламент, зовнішню і внутрішню політику, армію та економічну систему. Ми ніколи не торкнемося цього… Ви можете бути певні, що ви ніколи не пошкодуєте, що підписали цей пакт із нами. Наше більшовицьке слово – як та криця… Коли більшовик чогось пообіцяв, він буде цього триматися.
(теж там, с. 150)
От, тепер ви бачите, нарешті, що то є більшовик? – на нього можна покластися, як на ту прислівну кам’яну гору. Бо слово його – криця.
