Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Семен Володимирович Констансов у 1920 році був лікарем Особливого відділу Феодосійського ревкому і мав мужність протестувати проти знищення інвалідів зі шпиталю Червоного Хреста, за що його заарештували й ледь не розстріляли. Як знайомий із Дмитром Ульяновим, він звертався до нього з проханням вплинути. У листі до Секретаріату ЦК РКП(б) від 26 грудня Констансов писав: «Говорив я з цього приводу також з тов. Дм. Іл. Ульяновим, який також не поділяв терору, але нічого певного не міг мені сказати» [46]. Як це «не поділяв терору, але не міг сказати»? Це Ульянов? Брат самого вождя? Нехай Ленін його й називав «дурнем», але ж він таки брат! Він будь-якого моменту міг зажадати прямого зв’язку з Кремлем: це Дмитро Ілліч, дайте-но мені Володимира Ілліча! Його ж до Криму навіщось прислали? І хто його прислав? Наявність у Криму Дмитра Ульянова, який мовчки спостерігав за кривавою вакханалією й лише збільшував щоденні дози оковитої, дає підстави для єдиного висновку: Москва все знала. Знала, але Дмитру Іллічу було сказано: мовчи. Доповідай, що відбувається, але не лізь не у свої сани.

Унікальне фото. Це – військовий лікар Російської імператорської армії Дмитро Ілліч Ульянов, Севастополь, 1917 рік. Багатьох медиків, яких брат Леніна знав особисто, було вбито чекістами за те, що вони людей лікували. А Дмитро Ілліч очі горілкою заливав та накази про розстріли підписував.

Так що брехав Дзержинський, мов Троцький, про те, що ні він, ні Ленін не були «в курсі» – були. Просто Фелікс Едмундович, як то кажуть, заднім числом «дурня вмикав». Та й нагородження Віри Землячки за той злочин проти людяності «Червоним Прапором» викриває Леніна з головою.  Не витримавши нервової напруги, Дмитро Ульянов впав у безпробудну пиятику, набираючись до цілковитої неадекватності. «7 травня 1921 року президія Кримського обкому РКП(б) обговорила питання «про випадок появи товариша Ульянова в нетверезому стані» на засіданні обкому, а наступного дня пленум обкому звернувся до ЦК з проханням про його відкликання з Криму. Клопотання було задоволене» [47]. До речі, безпосередньо теми цієї глави це не стосується, але коханкою Дмитра Ульянова свого часу була… Фанні Каплан.

Може видатися, що я занадто багато місця приділив темі кримського терору з огляду на масштаб усього дослідження. Можливо. Але тут є два моменти. Момент перший – Крим не виняток. Таке саме більшовики коїли всюди. Крим – лише найяскравіший приклад. По-друге, саме відтоді Крим став «російським». У квітні 1918 року Чорноморський флот замість червоних підняв прапори УНР. У Криму були дуже сильні українські настрої. Але серед тих 150 тисяч трупів була значна частина українців. Замість яких на півострів завезли інший контингент. Якщо хтось вважає, що усі ті небачені жорстокості більшовики коїли через свою звірячу сутність – це не зовсім так. Були відверті садисти, які від розстрілів та катувань отримували насолоду. Це середній рівень – Землячка, Кун тощо.

У ті роки психіатри відзначали повальну психічну «хворобу катів», що набувала масового характеру. Була величезна кількість упирів на кшталт начальника Харківського губчека Степана Саєнка, який п’яним та ще під кокаїном «…горланив у дворі «Холодної Гори» (в’язниця в Харкові, – П. П.) уголос: «Сьогодні я розстріляв ще вісімдесят людей, як же гарно і легко стає жити!» [48]. Усе це так. Але ж вожді більшовиків не всі поспіль були божевільними маніяками типу Леніна та Дзержинського. Звідки ж така нелюдська жорстокість? Тут, друзі, простий розрахунок.

За середньовічним принципом «влада тримається на силі і страху». Захопивши якусь територію, комуністи вчиняли тотальну різанину, досягаючи двох цілей. По-перше, вони винищували всіх, хто хоча б теоретично міг очолити спротив, воєнний або гуманітарний. Без освічених, досвідчених і розумних очільників народний спротив перетворюється на безголову гідру, яку легко придушити, маючи армію. По-друге, таким чином залякували вже саму «гідру». Не чини спротиву, схилися, стань на коліна, підкорися – якщо не хочеш на баржу. І це, на жаль, діяло. Це ще два наріжних камені влади Леніна-Троцького. Відповідь на запитання, чому їм вдалося.

На закінчення глави дам свідчення Героя Соціалістичної Праці, тричі лауреата Державної премії СРСР, академіка Академії Наук СРСР Анатолія Олексійовича Дородніцина. Вагітним жінкам, людям з хворим серцем і дітям прохання не читати: «Коли Київ і наше село зайняли денікінці, батько вирушив до Києва роздобути ліків для лікарні. Завали трупів – жертв ЧК ще не було розібрано й батько бачив їх на власні очі. Трупи з вирваними нігтями, із зідраною шкірою на місці погон і лампасів, трупи, розчавлені під пресом.

Але найжахливіша картина, що він її бачив, це були 15 трупів із черепами, пробитими якимсь тупим знаряддям, порожні всередині. Служителі розповіли йому, в чому полягали тортури. Одному пробивали голову, а наступного примушували з’їсти мозок. Потім пробивали голову цьому наступному, і з’їсти мозок примушували наступного…» [49]. І це уже не бісенята середньої руки.

Те, що бачив у Києві земський лікар О. П. Дородніцин, чинили чекісти під чуйним керівництвом найближчого соратника Дзержинського по ВЧК і в 1919 році – голови Всеукраїнської ЧК. Того самого Лациса, який закликав розстрілювати за наявність м’яса у борщі. Того самого Лациса, улюбленця Леніна і Дзержинського, який в журналі «Красный террор» 1 листопада 1918 року писав: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв справою або словом проти радянської влади. Перше запитання, яке ми маємо йому запропонувати, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії? Це запитання і має визначити долю обвинувачуваного. У цьому – сенс і сутність червоного терору [50]. Ми – це Лацис, Вацетіс, Дзержинський, Ленін, Свердлов, Троцький, Сталін, П’ятаков, Калінін, Орджонікідзе, Коллонтай, Радек, Бухарін, Рейснер, Антонов-Овсієнко, Крупська, Подвойський та решта величезної інтернаціональної банди нелюдів. Половина з яких самі за походженням – дворяни, купці, попи і царські офіцери.

На цьому й закінчимо таку важку й моторошну главу…

ГЛАВА ВОСЬМА.

О, ДИВНИЙ НОВИЙ СВІТ БІЛЬШОВИЗМУ!