Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику - Джон Б. Джудіс

Молодих виборців не відштовхнули ані вік Сандерса, ані його необізнаність у попкультурі. Між Сандерсом, який досягнув повноліття в буремні 1960-і, коли молоді люди були налаштовані на вихід за усталені межі, та його молодими прихильниками виникла близькість. Поки літні виборці та ліберальні експерти оцінювали програму Сандерса з погляду, чи можуть вони сподіватися, що в разі перемоги той внесе до проекту бюджету на 2018 фінансовий рік статті, у яких вони зацікавлені, молодим виборцям сподобався візіонерський розмах ідей щодо державного медичного страхування для всіх і безкоштовних державних коледжів (Medicare for All та Free Public College). Вони розуміли, що впровадження подібних програм неможливе в межах поточної «брехливої системи» і потребуватиме політичної революції. Важко собі уявити різкіший контраст із кампанією Клінтон, у якій не було жодних візіонерських елементів і яка повністю зосереджувалася на переліку покрокових, поетапних змін.

Зі зменшенням шансів Сандерса на перемогу в процесі визначення кандидата від партії деякі з його палких прихильників планували зустрічі з метою перетворення кампанії на політичний рух, який продовжуватиме діяти після виборів 2016 року[222]. Але політичну кампанію складно перетворити на політичний рух. Рухи часто виникають навколо конкретних питань (аборти, тверезість, громадянські права, гей-шлюби, війна у В’єтнамі чи в Іраку) і набувають поширення в протистоянні із владою, що займає протилежну позицію. Вторгнення Джорджа Буша-молодшого до Іраку посприяло рухові, який допоміг Обамі 2008 року стати кандидатом у президенти і президентом, однак зберегти цей рух після обрання Обами не вдалося. Ще менше є підстав очікувати, що кампанія Сандерса породить рух, який зможе пережити листопадові вибори, особливо в разі обрання Клінтон. (Якщо оберуть Трампа, складеться інша ситуація, але в такому разі можна очікувати, що якийсь лівий рух постане і без втручання Сандерса).

Вплив Сандерса (як і Лонґа), найімовірніше, відчує на собі Демократична партія, у якій він уже прискорив поворот проти загальноприйнятого неоліберального підходу до фінансів, торгівлі та мобільності капіталу. Утім, це необов’язково зачепить питання імміграції некваліфікованої робочої сили та іноземних заробітчан. Молодь, за винятком студентів, не є функціональним сегментом виборців, але кампанія Сандерса виявила, якою мірою Велика рецесія радикалізувала нащадків покоління Макґоверна серед спеціалістів зі здобутою в коледжах освітою. У прийдешні роки вони можуть стати основною силою американської політики. Тією, що, врешті, зможе остаточно вирішити долю неоліберальної традиції.

В останні десятиріччя XIX століття, коли в США на політичній арені постала Народна партія, Європа переживала появу соціал-демократичних партій, натхненних теорією соціалізму Карла Маркса. Протягом наступних 70 років Європа спостерігала розподіл партій на ліві, центристські та праві, але до 1970-х тут не з’являлося нічого подібного до американського популізму. Такі партії, які почали бурхливо рости тільки в 1990-х, європейці назвали, як і американці. Французи — «populiste», німці — «populist».

Як і оригінальна американська Народна партія, європейські популістські партії працювали в межах електорального поля й виступали на захист «народу» проти «істеблішменту» або «еліти». Французький «Національний фронт» протиставив «маленьких людей» і «забутих представників» проти «касти». Партія «Істинні фіни»[223] у Фінляндії прагне «демократії, що спирається на згоду народу, а не надається елітою чи бюрократами». Іспанська партія «Подемос» захищає gente, виступаючи проти casta (народ проти істеблішменту). Італійська партія під проводом Беппе Ґрілло нарікає на журналістів, промисловців і політиків, яких вона називає «трьома руйнівниками»[224]. Партія свободи Герта Вілдерса (Нідерланди) представляє «Генка та Інґрід»[225] на противагу політичній еліті.

Перші європейські партії були популістами правого штибу. Вони звинувачували еліту в потуранні комуністам, одержувачам соціальної допомоги чи іммігрантам. У результаті термін «популіст» у Європі ліві й центристські політики та вчені почали вживати як лайку. Політолог Кас Мудде пише: «У публічних дискусіях термін „популізм“ уживають переважно на позначення форм політики, у яких використовується поєднання демагогії, харизматичного лідерства[226] чи дискурсу Stammtisch (пабів)». Один поважний аналітичний центр нещодавно опублікував дослідження європейських популістських партій під назвою «Викриття демагогів» (Exposing the Demagogues)[227]. Однак протягом останніх десяти років в Іспанії, Греції та Італії з’явилися також ліві популістські партії, що спрямовують свій гнів проти істеблішменту своєї країни чи проти керівних органів Євросоюзу в Брюсселі.

Основна відмінність міжамериканськими і європейськими популістами полягає в тому, що американські партії та кампанії з’являються й зникають швидко, тоді як деякі європейські популістські партії існують десятиліттями. Причина переважно криється в тому, що в Європі функціонує багатопартійна система, і в багатьох країнах виборча система є пропорційною, що дає змогу невеликим партіям зберігати стабільність, навіть якщо вони набирають на виборах менше ніж 7 %. (У Франції, де президентські вибори відбуваються за мажоритарною системою, «Національний фронт» (НФ) усе одно має можливість не лише перемагати на місцевих виборах, але й отримувати місця в Європейському парламенті, вибори до якого проходять за пропорційною системою).

У 1970—1980-х роках європейські партії діяли навмання, але в 1990-х почали пробуджувати зацікавлення та ентузіазм. Поштовхом стали приблизно ті ж причини, що викликали такі кампанії в США. У Європі після економічного спаду 1970-х світогляд,