Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

3. Виникнення нових держав і їхній внутрішній устрій. У ХI — X сторіччях до нашої ери в Ірані та Індії починають виникати міста. Вони не були схожими на Хараппу та Мохенджо-Даро і більше нагадували великі села. Але, на відміну від сіл, їх оточували справжніми мурами, хай навіть земляними, тут мешкали ремісники і торгівці, а головне — саме навколо них виникали нові племінні держави. Ватажки арійських племен селилися у містах і ставали царями, їхні бойові загони перетворювалися на постійне військо, для утримання якого з місцевих мешканців збирали податки. Відтак — виникала потреба в збирачах податей та чиновниках.

Проте, якою великою не була би влада царів, вони не наважувалися зазіхати на панівне суспільне становище жерців — знавців Вед і стародавніх ритуалів. Служителі богів, як і вояки, були звільнені від сплати податків. І охоче пояснювали цей свій привілей тим, що боги зробили різних людей із різних частин тіла «найпершого чоловіка» — Пуруші. Жерців — із вуст, щоб вони спілкувалися з божествами, царів і вояків — із рук, щоб вони захищали народ, селян і ремісників — зі стегон, щоб вони робили важку, але шановану роботу й утримували усіх інших, слуг — взагалі з ніг.

В Ірані цей поділ спочатку був не дуже жорстким, а от у Індії стани брахманів (жерців), кшатріїв (вояків, іранці називали цей стан «колісничними»), вайшів (селян і ремісників) і шудр (слуг) поступово перетворилися на замкнені варни, належність до якоїсь із них визначала весь спосіб життя людини та її нащадків. Різниця між станами відчувалася навіть у молитвах: царі та вояки більше вшановували Індру, жерці віддавали першість Варуні й Агні. Представники різних варн не мали права одружуватися між собою (за це могли покарати смертю), були змушені носити одяг певного кольору та їсти певну їжу. Та найгірше було тому, хто втрачав зв’язок зі своєю варною, — для громади він ніби припиняв існувати.

4. Царі та війни, оспівані в поемах. Загалом на землях, здобутих аріями, склалося кілька десятків самостійних держав, що постійно воювали між собою. На сході Ірану найбільшими були Согд і Бактрія, на заході — Мідія. Індійські царі хвалилися своїм походженням або від дітей Сонця, або від нащадків Місяця — відтак їхні династії ділилися на «сонячні» та «місячні». До однієї з «місячних» династій належав і легендарний цар Бхарата — іменем якого сучасні індійці й зараз називають свою країну.

Володарям здавалося, що у війнах вони здобувають не лише землі й нових підданих, а ще й славу, і пошану. Певною мірою це було так, але іноді війни призводили до цілковитого розо­рення царських підданих і занепаду держав, що брали в них участь. Про одну з таких воєн — між правителями з династій Пандавів та Кауравів — розповідає давньоіндійська поема «Махабхарата» (її назва перекладається як «Війна між нащадками Бхарати»). Відчайдушна боротьба двох царських родів завершилася битвою на полі Курукшетра та загибеллю столиці Кауравів — міста Хастінапур. Після цього старі індійські держави занепали, натомість піднеслися інші — такі як Магадха та Кошала.

Володарем Кошали легенди називають царя Раму. Він належав до однієї із «сонячних» династій і був героєм ще однієї улюбленої поеми індійців — «Рамаяни». «Рамаяна» менше розповідає про війни і битви, а більше — про пригоди і кохання. Щоб одружитися на красуні Ситі, Рама переміг у змаганні з іншими володарями, що так і не змогли натягнути тятиву божественного лука. Натомість Рама був таким дужим, що не лише натягнув її, а й зламав лук. З перемогою героя не погодився злий цар Равана, який викрав Ситу і сховав її у своїх володіннях на острові Ланка. Рама разом зі свої другом — царем мавп Хануманом — розшукав злодія, переміг його і визволив Ситу.

Не всі володарі були шляхетними і розсудливими, як Рама. А в деяких державах Індії кшатрійська знать із часом взагалі домоглася скасування царської влади. Такі держави називали сангхами (з давньоіндійської — «громадами»), або ганами (від слова, що позначало народні збори). Найважливіші питання громадського життя у сангхах і справді виносили на загальний розсуд. Хоча насправді рішення народних зборів зазвичай наперед визначала рада старійшин, що складалася з найповажніших кшатріїв. Спільними зусиллями військова знать змусила поступитися владою навіть жерців — у багатьох сангхах брахманів вважали вже не «найвищим», а лише «другим» станом.

Нові релігійні вчення. Заратуштра і Будда

1. Вчення Заратуштри. Всевладдя жерців, що використовували своє становище не так для служіння богам, як для визиску співплемінників та особистого збагачення, викликало все більше невдоволення і серед іранців. Саме до цих невдоволених звертався у своїх проповідях релігійний реформатор, відомий під іменем Заратуштра. Вважають, що він жив у 628—551 роках до нашої ери на сході Ірану (біля сучасного міста Герат). Із давньоіранської мови ім’я Заратуштри можна перекласти як «погонич верблюдів». Саме тому деякі дослідники вважають його простолюдином. Інші ж упевнені, що він належав до поважної родини жерців і сам був жерцем. Утім, яким би не було його справжнє походження, «погонич верблюдів» став засновником цілком нового релігійного вчення — або, як ще кажуть, пророком. Адже Заратуштра запевняв, що діє за Божим наказом.

Заратуштра проголосив, що зло й несправедливість у світі існують тому, що люди вшановують богів, які насправді є не богами, а злими духами на чолі з «володарем темряви» Ангра-Манью. Насправді ж треба вшановувати творця всесвіту, бога добра і світла Ахура-Мазду. Весь світ, на переконання Заратуштри, поділений на дві частини — темну і світлу, між якими точиться безперервна боротьба. Людина покликана стати на бік добра, яке врешті-решт переможе зло.

Для цього людина мала жити праведно, дотримуватися чистоти у думках і побуті, шанувати священний вогонь, дбати про свою родину, землю і худобу, допомагати одновірцям і землякам і виявляти милосердя до всіх інших. А головне — вірити в остаточну перемогу Ахура-Мазди. Заратуштра вірив у безсмертя душі, але не у її переселення: праведників, за його вченням, після смерті чекав