Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

посаду, яка унеможливлювала б нічні зміни. Це дозволило б Володимирові проводити більше часу зі своєю сім’єю. Керівництво обіцяло допомогти, однак наразі заміни Правику не було, а тому він мав ще ненадовго затриматися на своєму нинішньому місці. Володимир обожнював свою роботу та свою команду і завжди шукав шляхи вдосконалення своєї пожежної частини: наприклад, за допомогою одного з колег-пожежників він спроектував та встановив у гаражі ворота з дистанційним керуванням, рідкісне на той час явище.

Того дня Правик сидів над магнітофоном, бажаючи підготувати музичне привітання для команди напередодні свят. О другій ночі він мав передати своє чергування і поспати до кінця зміни о 8:00, а пізніше того ранку разом із дружиною Надією і донькою збирався відвідати своїх батьків у Чорнобилі. Як і всі інші, Правик планував допомогти батькам по господарству.

Лейтенант Правик і його команда не були улюбленцями командування пожежної охорони, — на них змушений був витрачати багато часу та уваги начальник частини, 35-річний майор Леонід Телятников. «Їхня бригада була особливою. Можна сказати, колектив індивідуальностей, — пригадував Телятников, — де кожен стояв на своєму. Багато ветеранів, багато вільнодумців». Правик серед них був наймолодшим: кожен підлеглий Володимира був старшим за нього. Пожежники отримували непогану зарплату, а тому влаштуватися на роботу в частину було не так вже й легко — більшість отримали свої посади завдяки сімейним зв’язкам. Батьки, сини і брати формували цілі клани, де навіть досвідченому службовцю складно було стати своїм. Правик вірив у те, що лідер має служити прикладом. Телятников же хотів, щоб Володимир поводився з підлеглими, які нерідко використовували і підводили свого начальника, суворіше.

Через Правика передавали прохання щодо поліпшення житлових умов чи відгулів безпосередньо Телятникову. Одного разу Володимир Правик навіть відкрито заперечив Телятникову щодо покарання підлеглого, який пропустив свою зміну, — пожежник переплутав дату свого чергування. На думку Правика, співробітник усе ж не заслуговував занадто серйозного покарання, хоча Телятников не погоджувався. Це питання стало предметом численних дискусій. Леонід Телятников навіть розмовляв із дружиною Правика, припускаючи, що вона може вплинути на свого чоловіка, однак Володимир і далі ставив інтереси своєї команди понад усе. І хоча така позиція коштувала йому відпусток і відкладала можливість підвищення по службі, його підлеглі ветерани любили свого молодого командира. «Правик був прекрасним хлопцем, — говорив один із його досвідчених колег, 35-річний Леонід Шаврей. — Мізкуватий і компетентний, він прекрасно розумівся на радіотехніці — справі, яку обожнював. Був фактично професіоналом у світлотехніці та з ремонту приймачів і магнітофонів. Окрім того, він чудово ладнав з колективом. Чудовий командир, здатний вирішити будь-яке питання. Якщо ви зверталися до Володимира, він реагував невідкладно».

Леонід Шаврей був найстаршим із трьох братів-пожежників, що народилися в білоруському селі на кордоні з Україною. Прип’ять — на відстані всього 17 кілометрів від місця народження Шавреїв, тоді як їхній адміністративний центр у Білорусі — за 50 кілометрів. І Леонід, і Іван Шавреї входили до складу караулу Правика і обидва тієї ночі перебували на чергуванні; Петро ж, їхній молодший брат, лейтенант, був удома. Подивившись телевізор, Леонід пішов подрімати — він мав змінити Правика, який залишався на варті до другої ночі. Іван стояв на вулиці перед пожежною частиною, розмовляючи з іншими пожежниками. Аж раптом вони почули якийсь звук. Іван миттєво зрозумів — це звук виходу пару на АЕС. Раніше таке вже ставалося, а тому він не надав цьому особливого значення.

Утім, варто було Іванові зайти у приміщення частини, як пролунав вибух. А за мить — ще один. Що трапилось? Він підбіг до вікна і побачив вогняну кулю, що здіймалася над 4-м енергоблоком. Зазвучала сирена, яка розбудила Леоніда. «Погляньте, там вогонь», — пожежники вказували на АЕС. Над будівлею реактора, вночі зазвичай освітленою численними прожекторами, нависала грибоподібна димова хмара.

*

Ще до того, як в усьому розібратися, хлопці вже їхали в пожежному автомобілі, — Леонід Шаврей сидів поруч з лейтенантом Правиком, а Іван Шаврей їхав у наступному авто. До станції мчали три пожежні машини. Під’їхавши до воріт, команда не побачила ані вогню, ані диму, який щойно спостерігала з вікна. Вони проїхали далі до будівлі адміністрації, що була на певній відстані між першим і другим енергоблоками. За блоками розміщувалося турбінне відділення — довга будівля приблизно 32 метри заввишки, яка з’єднувала всі чотири реактори атомної електростанції. Третій і четвертий енергоблоки стояли поряд і мали спільну димову трубу — ту, яку видно практично на всіх фотографіях Чорнобильської АЕС. Висота енергоблоків, тобто рівень, від якого починалася труба, становила 72 метри, що дорівнює висоті сімнадцяти-поверхової будівлі на кшталт середньомасштабних американських хмарочосів 1920–1930-х років. Поглянувши в бік димової труби, пожежники були приголомшені розмахом аварії — 4-й енергоблок стояв не тільки без даху, але й без значної частини стіни. Язики полум’я охопили залишки будівлі.

Шокований Правик радирував сигнал тривоги третього, найвищого, рівня, що, зі свого боку, означало: у повну готовність негайно були приведені всі пожежні частини Київської області. Володимир Правик діяв, як завжди, — беручи на себе всю відповідальність. «Що ж, Михайловичу, сьогодні буде спекотно, — промовив Правик, шанобливо звертаючись до Леоніда Шаврея по батькові. — Доведеться серйозно попрацювати». Шаврей відразу зрозумів — ситуація оптимізму не вселяє. «У мене волосся стало дибки», — згадував він пізніше. На годиннику була 1:28. Від моменту вибуху минуло п’ять хвилин.

Разом із командою Правик залишив пожежний автомобіль і побіг по транспортному коридору 3-го енергоблока, намагаючись зрозуміти, що ж усе-таки сталося. У коридорі вони знайшли телефон, але на їхні дзвінки ніхто не відповів. Нарешті пожежники помітили двох заклопотаних техніків, які бігли їм назустріч з 4-го енергоблока. «Що сталося? Де пожежа?» — запитали рятувальники. Техніки, хоч і не знали напевно, але припустили: горіти міг дах турбінного відділення. «Погані новини», — миттєво усвідомив Правик, адже в турбінному відділенні, яке з’єднувало всі чотири блоки АЕС, було чимало легкозаймистих матеріалів. Вогонь міг перекинутися туди.

Правик зобов’язаний був діяти. І діяти швидко. Він наказав Леонідові Шаврею повернутися до пожежної машини і підігнати її до стіни турбінного відділення, тоді як сам залишиться в будівлі і спробує дізнатися більше про характер аварії, продумавши план подальших дій. Шаврей виконав доручення, після чого, разом з іншим пожежником Володимиром Прищепою, піднявся на дах турбінного відділення, що було завданням не з легких — обоє були в повному екіпіруванні і мали піднятися драбиною заввишки 12 метрів, яка до того ж рухалася під ними. Утім, те, що побачили