Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін

— Не бойся, — відповідав їй Георгій. — Не отступлю бо тебе в напасті сєй».

Та й почав богу молитися. «І бисть глас с нєбєсі глаголя:

— Георгіє, угодніче мой, дерзай, не бойся: аз єсмь с тобой».

Раптом дівчина закричала:

— Господінє мой, отиді скоро от мене: сє бо ісходіт змій і до не снєдєн будєше со мною».

І от зануртувало озеро, заклекотало. «Змій ісходя яко бура сільная і волни морскія воспромєташе на брєг і шум вєлікій творяше і воздвіже главу свою яко комару вєліку і разіну акі пропастію, хотяше пожраті святого. Георгій же, оградів себя знамєнієм чесного креста, і рече вєлікім гласом:

— Во ім'я Іісуса Христа стані, проклятий зверю, і рці мі — на кого ідєші?

Змій же, свів себе і наложі язик, акі стрелу, і яда своего наполнів, приснул ідяще на брєг. Блаженний же рече:

— Запрещает ті Іісус Христос, іже ісконі повєлє тебе прєсмикатіся по землі. Тако і нинє того Христа моєю сілою повініся мне!»

І сталося «чудо преславноє». Страшний дракон, усежирущий змій, від таких слів одразу знітився, принишк і впав до Георгієвих ніг. Святий узяв у дівиці пояса, зв'язав ним покірне чудовисько, і повела царівна те чудовисько, ніби овечку сумирну, до свого міста. Георгій їхав попереду і проповідував:

«— Станіте, не бойтєся. Аще веруете во едіного бога, в него же аз вєрую, то спасєни будіте».

Зрадів народ. «Покажи нам, — кричить, — силу бога твоего, да всі уверуем в него!»

Тоді Георгій вийняв меча і відтяв голову драконові, і весь люд увірував у Христа. Цар викликав із-за моря епіскопа й увійшов у хрест «со всем домом своїм». Похрестили всіх людей тієї країни, розтрощивши «капіща суєтних ідолов. Проклят буді Іраклій і Аполлон!» А порятована царівна постриглась у черниці.

Ось і казці кінець.

Тепер ми маємо з'ясувати історію походження другої дійової особи легенди — дракона. Що це за звір? Звідкіля прийшов на землю руську?

В Австрії, у місті Клагенфурт, на ринковому майдані стоїть монумент. Пам'ятник поставлено приблизно 1500 року. Зображує він скульптурне тріо: велетня, дракона, що вивергає з пащі полум'я (тобто водяний фонтан), і сукувату палицю, якою велет латає боки чудовиська.

Дракон (особливо його фізіономія), незважаючи на перетинчасті кажанячі крила, дуже нагадує… шерстистого носорога — кошлатого звіра, який разом з мамутом жив у Європі за льодовикової епохи.

На думку істориків, величезний череп, який правив скульптору за модель драконової голови, знайдено наприкінці XV століття поблизу Клагенфурта. Зрозуміло, без зайвих дебатів ухвалили, що голова розміром з барило може належати тільки драконові, переможеному у стародавні часи місцевим Георгієм Побідоносцем. На честь дивної знахідки отці міста вирішили спорудити на ринковому майдані згаданий монумент.

Другий австрійський дракон порядкував біля Вільтена, де нині стоїть знаменитий монастир. Кажуть, колись на цьому місці був драконів сад. У саду росли золоті яблука. Навколо саду стояла огорожа з чистого срібла.

Дракона переміг благочестивий Геймо. Він не забув, що своєю перемогою зобов'язаний богові. А тому вдячний драконоборець продав золоті яблука, за вторговані гроші побудував монастир і поселив у ньому ченців.

Кістки забитого дракона колись зберігалися в монастирі. Проте, хоч як ченці берегли святиню, спритні шахраї таки викрали її. Тоді абат роздобув десь драконів язик — отаку гостру, як багнет, рогову річ. Її зберігали у срібних піхвах (срібло, звичайно, взяли з огорожі драконового саду). Століттями прочани дивилися на язик у срібних піхвах, в якому до того ж об'явилися чудодійні властивості.

Драконова кров, пролита Геймо, забила поблизу монастиря сірчаним джерелом, відомим нині як «Драконова кров». Джерело має цілющі властивості. Тому деякі ревматики, що зцілилися, відписали монастирю своє майно. Багатство Вільтеновської обителі на драконовій крові та язиці росло як на дріжджах. На очах звершувалось чудо: один язик годував велику кількість шлунків.

Кожний середньовічний монастир, навіть геть зубожілий, хотів мати за свого родоначальника святого Георгія. Бракувало драконів.

Мабуть, церкві треба було придумати якусь теорію, що пояснювала б рідкісність драконів. І автор знайшовся.

У XVII столітті єзуїт Афанасій Кірхер у своїх «науково-природничих» творах зобразив справу таким чином: земля, за його вченням, як швейцарський сир, вицяткувана дірками. Там, у глибині цих дірок, у підземних печерах та гротах, і міститься «кунсткамера» усіляких монстрів — героїв біблійних легенд.

У підземеллі мешкають різні чудовиська, проте більшість — дракони. Вони дуже рідко стрічаються на поверхні, бо їхнє місце проживання глибоко під землею Дракони, з якими доводилося битися християнським святим, — це заблудлі бродяги. Вигулькнувши з нори на світ божий, вони не могли знайти дороги назад.

Із заблудлим драконом бився не на життя, а на смерть відомий на Заході драконоборець Вінкельрід. Лицар стрів страховисько поблизу села Вілер у Швейцарії і негайно атакував його. У книзі «Підземний світ» (1678 рік) Кірхер умістив «портрет» убитого Вінкельрідом дракона, що мав довжелезну шию і ще довший хвіст, а з лопаток у нього стирчали два вузьких крила. Палеонтологи одноголосно стверджують, що художник, який намалював «дракона» із Вілера, користувався, як моделлю, кістяком плезіозавра — допотопного ящера, що жив у морі сто мільйонів років тому. Передні ласти ящера драконописака переробив на крила.

Кірхер розповів ще іншу історію дракона-блукача, який бешкетував на острові Родосі, аж поки його забив 1345 року шляхетний лицар Деодатус із Гозона. Зображення родоського дракона теж наведено у книзі Кірхера: це досить-таки точна копія справжнього летючого дракона — ящірки лісів Яви.

Схожість цієї ящірки з крилатими зміє-ящірками, яких удостачу надибуємо у середньовічних легендах,