Українська література » Наука, Освіта » Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін

Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін

Читаємо онлайн Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін
Мембідж). За словами Лукіана, римського історика, «вона напівжінка, але від стегон донизу у неї росте риб'ячий хвіст». Ніхто у країні стародавніх фінікійців не наважувався рибалити без дозволу грізної рибохвостої богині. Ліцензії на риболовлю за добру платню видавав її верховний жрець. На деяких фінікійських монетах, що дійшли до нас, вибито зображення Атаргате: за зовнішністю це типова русалка.

Оаннес був богом Сонця, а Атаргате — богинею Місяця. Жителі Ближнього Сходу бачать щодня, як Сонце і Місяць зіходять далеко на сході, де хлюпочуться хвилі Великого океану, і, відбувши свою сяючу мандрівку небом, знову сідають у Середземне море на заході. Природно було припустити, що Сонце й Місяць (або їхні міфологічні символи — Оаннес і Атаргате) живуть у морі, а звідти недалеко й до риб'ячого хвоста, яким їх прикрасила легенда.

З розвитком фінікійської культури росла й слава богині-русалки. Поети щедро наділяли її компліментами, — облесники звичайно розсипають їх перед особами прекрасної статі: зваблива, чарівна, горда, прекрасна. Атаргате мала вплив на розвиток культу інших божеств. Деякі учені-міфологи гадають, що «народжена з шумовиння морського» грецька богиня кохання Афродіта, а отже й римська Венера — пішли від Атаргате.

Афродіту в її морських мандрах супроводжували звичайно водяні божества нижчого рангу — тритони. Як уявляли собі цих рибохвостих пажів стародавні греки, ми можемо судити по зображеннях на давніх корінфських монетах: колісницю з Афродітою ведуть два тритони, обидва, як і Атаргате, від голови й до кінчика хвоста «чистокровні» русалки.

Знамениті сирени, які марно зваблювали своїм співом Одіссея, спершу зображувалися у вигляді птахів з жіночими головами. Та незабаром їхня зовнішність докорінно змінилася: замість пір'я на тілі виросла луска, крила перетворилися на прекрасні жіночі руки, а пазуристі ноги — на риб'ячий хвіст. І сирени стали двійниками тритонів. Саме у цих жорстоких, але чарівливих створінь морські діви й русалки пізніших часів запозичили свій чарівничий голос.


ВОНИ БАЧИЛИ ЇX НА ВЛАСНІ ОЧІ

Натуралістом, який написав перші сторінки природничої історії русалок, був Пліній Старший. «Щодо сирен, — говорить він, — то чутки про них не казкові байки, а щира правда. Вони насправді існують: погляньте, як їх зображують художники. Усе їхнє тіло шкарубке й лускувате, навіть у верхній частині тулуба, що нагадує жіночу постать. Сирени живуть у морі, поблизу берегів. Їхні тихі смутні голоси можна почути і вдень. Одну сирену знайшли мертвою на морському березі. Місцеві жителі розповідають, що жалісні зойки конаючої було чути далеко від берега».

«Діно, батько Клітархуса, — читаємо далі, — коли був у Індії, бачив їх».

Між іншим, у ті часи русалок бачив не лише Діно. Ніхто не сумнівався в їхньому існуванні. Морські діви здавались такими ж звичайними мешканцями водної стихії, як омари і тріска. І природно, що багато моряків надибували цю живність на своєму шляху, повертаючись із заморських країв з вантажем дорогоцінного вісону чи бурштину.

Русалки не повиводились на морі і за пізніших часів. Про це свідчить, наприклад, такий цікавий запис у судовому журналі відомого мореплавця Генрі Гудзона: «Сьогодні один з членів нашої експедиції помітив з облавка русалку і гукнув товаришів поглянути на неї. Увесь час, поки русалка пропливала близько облавка корабля, вона суворо дивилася на людей. Потім подалася у відкрите море і перевернулася кілька разів. Коли русалка пірнула, матроси розгледіли її хвіст. Він скидався на хвіст дельфіна, але був краплистий, як у макрелі».

1726 року вийшла у світ книжка німецького священика Валентина «Природнича історія Амбойни». Валентин довго проживав у Індонезії і, звісно, описуючи тваринний світ цих чудових островів, не міг змовчати про «русалок», таких звичних побіля берегів Ост-Індії. Першу частину розділу про рибу Індонезії він присвятив опису «морських чоловіків» і «морських жінок». На малюнку, де зображені різні представники морської фауни, ми бачимо в товаристві пили-риби й бичка чарівну дівчину з довгим риб'ячим хвостом. «Сія морська діва — істота, що нагадує сирену, була спіймана на березі Борнео, в адміністративному дистрикті Амбойни. Довжина її п'ятдесят дев'ять дюймів (тобто близько півтора метра). Вона прожила в діжці, наповненій водою, чотири дні і сім годин. Час від часу тихо пищала, як миша. В діжку кидали молюсків, крабів, усяку рибу, але вона нічого не їла».

Проте русалка, мабуть, не жила «святим духом», а живилася, як і всі земні істоти, бо «по її смерті на дні діжки знайшли екскременти, схожі на котячі». Очевидно, пожива, яку пропонували нещасній полонянці, на її смак не була їстівною. І справді, «русалки», які жили близько берегів Індонезії (про це ми невдовзі дізнаємось), живляться лише водоростями.


Чутки про морську діву із Амбойни швидко досягли вищих кіл. Англійський король Георг III зажадав одержати оригінальний малюнок рибохвостої дівиці, зроблений з натури офіційним художником Ост-Індської компанії. Російський цар Петро І, мандруючи Голландією, уздрів якось копію цього малюнка в конторі амстердамського видавця. Пристрасть Петра І до наук і знань усім добре відома. Він розшукав автора історії амбойнської русалки і прискіпливо розпитав його.

«Жодне повідомлення на світі не заслуговує більшої віри, ніж це!» — запевнив його Валентин.


ВИСТАВКИ РУСАЛОК

Нарешті дійшло до того, що в XIX столітті почали влаштовувати виставки русалок. Кожен міг за кілька монет поглянути на водяних дів. Попит на ці дивовижі був великий, і їхні антрепренери непогано заробляли. Одна така виставка, організована в Єгипетському залі Лондона, принесла небувалий на той час прибуток: всі опудала русалок з їхніми солом'яними тельбухами закупили два італійці за нечувану ціну — сорок тисяч доларів!

Англійський натураліст Френсіс Бакленд відвідав іншу виставку і уважно розглянув експонат: невеличка голівка зі зморщеним, як печене яблуко, обличчям. Брови насуплені, зуби вищирені. У нижній щелепі химери стирчав людський зуб. Це підсилювало схожість з людиною.

Відгуки про книгу Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: