Переяславська Рада. 1654 - С. Швець
Як відомо, Польща здавна прагнула побудувати державу, яка б простягалася «од моря до моря» – від Балтійського до Чорного. Під час Тридцятилітньої війни Річ Посполита чимдалі обмежує свою активність на Балтиці. А після того як сейм фактично поховав усі спроби Володислава IV побудувати королівський балтійський флот, Балтику Посполита фактично втратила. Адже змагатися зі Швецією за гегемонію над Балтикою, не маючи регулярного флоту, було неможливо. Тож для Польщі лишався лише один напрямок зовнішньої експансії: на південь, тобто через українські землі. Виникнення на цих землях самостійної держави позбавляло Річ Посполиту останньої можливості до експансії.
Складніше визначити роль і місце українських земель у зовнішній політиці Османської імперії. Основною перешкодою в розгляді українсько-турецьких відносин є досить велика вага ідеологічного аспекту. Найдавніша його складова – твердження про тотальність протистояння християнської Європи та мусульманського світу. Вона з'явилася в українській історіографії не пізніше кінця XV – початку XVI століття, коли С Оріховський написав свій «Голос перестороги…». Тоді теза про тотальне протистояння Європи і Османської імперії (уособлення мусульманського світу) набула загальноєвропейського поширення. Адже в другій половині XV – на початку XVI століття спостерігається надзвичайно потужна зовнішня експансія Порти фактично у всіх напрямках. Проте в другій половині XVI століття активність турецької експансії значно падає. Але українські землі навряд чи колись були пріоритетним напрямком експансії для Османської імперії. Так, Дунайські князівства і Кримське ханство зберегли настільки широкий суверенітет, що назвати їх васалами Османської імперії можна лише умовно. Землі, що лежали північніше володінь Кримського ханства, взагалі мало цікавили Туреччину. Навіть згадуваний уже Є. Оріховський писав лише про те, що ця загроза може виникнути. А на питання, чи виникла ця загроза для Речі Посполитої, доволі промовистою відповіддю є той факт, що за все XVI століття Польща жодного разу не воювала з Османською імперією. І це попри численні напади татар на польські, українські, литовські землі, а також не менш численні напади козаків на володіння кримського хана чи турецького султана. Польсько-турецькі відносини стали відчутно гіршати вже в XVII столітті, але це погіршення пов'язано з експансією Речі Посполитої на південь, яка була реальною загрозою для Туреччини.
Чимало українських та російських авторів розглядають українсько-турецькі відносини в контексті українсько-турецького та українсько-татарського протистояння до початку визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького. Причини цього протистояння є темою окремої розмови, але слід зазначити, що це протистояння не було ні тотальним, ні непримиренним. Так, при одній зі спроб кримського хана позбутися турецької зверхності брали участь українські козаки під проводом М. Дорошенка, внаслідок чого в 1624 році було створено українсько-татарський військово-політичний союз.
На початок українських визвольних змагань Туреччина вже вела виснажливу й широкомасштабну війну проти Венеції, що розпочалась 1645-го, а закінчилась 1669 року. Польський король мав втрутитися в цю війну на стороні Венеції, щоправда сейм не дав йому цього зробити. Повстання під проводом Богдана Хмельницького – утворення козацької держави припиняло польську експансію на південь і унеможливлювало польсько-венеціанський військово-політичний союз проти Туреччини. Таким чином, можна говорити про Османську імперію як про союзника України.
Навіть у разі погіршення українсько-турецьких відносин Туреччина, через війну з Венецією, не змогла б активно діяти проти України. Якщо ж казати про вторгнення турецьких військ на Україну в 70-х pp. XVII століття, то воно було викликане передусім посиленням експансії Росії і відновленням експансії Речі Посполитої на південь. Це вторгнення навіть важко назвати агресією проти України. Незважаючи на допомогу Туреччини, Україна не змогла спинити польської та московської експансії. Тому Порті нічого не залишалося, як самій подбати про свої інтереси.
Отже, на момент укладення договору 1654 року українсько-польські та українсько-турецькі відносини були більшою чи меншою мірою визначеними, чого не можна сказати про відносини українсько-кримські та українсько-російські. З Річчю Посполитою Україна перебувала в стані війни, Туреччина була союзником України, а от визначити до неї ставлення з боку Росії та Кримського ханства значно складніше.
Небезпечність відносин з Кримським ханством полягала передусім у нестабільності його зовнішньої політики. Відоме набігами на всіх своїх сусідів, саме по собі воно було аж ніяк не найбільшою військовою силою в регіоні. Натомість Кримське ханство було оточене набагато потужнішими за нього державами, які здійснювали експансію в його напрямку. Посилення позицій будь-кого із сусідів у Північному Причорномор'ї загрожувало існуванню Кримського ханства. Тож для жодного зі своїх сусідів воно не було ані сильним, ані вірним союзником. Це стосувалося також і України.
Для України небезпечною була невизначеність її відносин з Росією. Українсько-російські контакти на державному рівні розпочалися широко відомим в історичній літературі листом Богдана Хмельницького від 8 червня 1648 року. У радянській історіографії цей документ використовувався для ілюстрації думки про бажання Богдана Хмельницького возз'єднатися з Росією. Однак інформація про тогочасні реалії стосунків України, Росії і Польщі повністю спростовує це твердження. Насамперед слід зазначити, що Річ Посполита і Росія 1647 року уклали між собою «вічний мир» (тобто договір про дружбу та співробітництво), одне з положень якого передбачало обопільну допомогу, а також спільні військові дії проти татар та їх союзників. Москва почала готуватися до походу на Україну. Уже в другій половині травня російське військо мало вирушати. Утім, Богдан Хмельницький вчасно про це довідався.
Отже, цей лист був одним із заходів запобігання втручанню Росії в українсько-польський конфлікт на боці Речі Посполитої. Після цього контакти Богдана Хмельницького з Москвою стають дуже інтенсивними. Звичайно, тут не йдеться про палке бажання гетьмана приєднати Україну до Росії. Просто таким чином легше було протидіяти російсько-польському зближенню, бо коли б воно відбулося, Україні довелося б воювати проти двох найсильніших своїх сусідів. Тож годі говорити про приєднання України до Росії як про палке бажання Богдана Хмельницького.
Які ж тоді мотиви мав гетьман приєднувати Україну до Росії? Версію «возз'єднання двох братніх народів» відразу відкидаємо, оскільки вона є явною ідеологічною спекуляцією.
Першим із висунутих мотивів було недостатнє використання Богданом Хмельницьким енергії народного повстання на самому початку очолюваних ним визвольних змагань. Тому надалі, щоб надолужити
