Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– За благополучне прибуття! – Він підняв свою склянку й кивнув Ніку.

Потім він «викачав» з Ніка коричневий конверт із грошима. Заглянув досередини.

– Нічого, на перші дні вистачить! – прокоментував він побачену суму. – А там, напевно, ще принесуть? – і він подивився на Ніка з хитрою посмішечкою.

Випивши дві склянки, він знову одягнувся в джинсовий костюм, засунув у нагрудну кишеню складену навпіл пачку дойчмарок. Тепер його обидві нагрудні кишені відстовбурчувалися так, що здавалося, ось-ось прорвуться.

– Ти б хоч паспорти витягнув, – порадив йому Нік. – Не вкрадуть.

– Нічого! Все своє ношу з собою! – сказав на це Сахно. – Так, я піду прогуляюся. Може, де-небудь ковбасу на вечір знайду. А ти роби, що хочеш!

– Зажди, – зупинив його здивований Нік. – До нас можуть прийти…

– Не до нас, а до тебе. Ось ти і стережи номер. Бувай!

Гримнули двері, й Нік залишився сам. Відчував себе повним ідіотом. Настроєм знову командувала втома. Він допив портвейн, увімкнув телевізор і приліг на ліжко Сахна – все-таки звідти дивитися телевізор було зручніше.

Він і заснув під якусь безглузду німецьку пісеньку у виконанні товстоногої німкені, одягненої в коротку салатну сукенку в червоний горошок.

22

У Москві стояла спека. Віктор, що не виспався через нічні митні нишпорення спочатку українців, потім росіян, дивився на платформу Київського вокзалу, що зупинилася за вікном купе, затьмареним поглядом. У купе до Калуги з ним їхав сусід – молодий комерсант, який півдороги доводив Віктору, що скоро життя стане кращим. Усе б нічого, тільки ж Віктор із ним не сперечався. Він тільки кивав і піддакував, а комерсант і випив-то майже нічого – дві пляшки пива, куплені в буфеті потяга, поводився ж, немов декілька склянок горілки хильнув. Після Калуги Віктор спав мертвим сном і майже проспав прибуття потяга в столицю колишнього Союзу. Тільки глухий механічний голос вокзальних оголошень розбудив його.

Вокзал гудів суєтним життям, не зважаючи на те, що була субота – день не дуже популярний для подорожей.

Віктор швидко одягнувся. З жахом помітив, що знята з вечора «тетешка» разом із плечовою кобурою пролежала всю ніч під столом у сумці з незакритою блискавкою.

По спині пробіг холодок, коли він згадав, як уставав двічі вночі, а митники піднімали під ним полицю і заглядали в усі кутки купе. Здавалося, що тільки відкритою сумкою – вона стояла під столом, – вони не поцікавились. А що було б, якби знайшли? Адже він тепер за кордоном, і його посвідчення з тризубом тут могло б викликати хіба що скептичну посмішку. Навряд чи хто-небудь подумав би, що воно надає право на ввезення в Росію пістолета.

Але, слава богу, кордон тепер далеко позаду. Можна відволіктися від непотрібних хвилювань і зосередитися на майбутніх двох днях. Спершу – в готель.

Разом із квитками Віктор отримав у райвідділі від кур’єра в цивільному конверт із відрядними. Вісімсот тисяч рублів. Звучить, як ціле багатство. За два дні він, мабуть, і половину цієї суми не витратить…

Проте ілюзії розсіялися через півгодини, коли він заповнив аркуш прибуття в готелі «Київська».

Реєстраторка, забравши у Віктора аркуш прибуття та паспорт, виписала готельний пропуск. Записала прізвище в зошит.

– На скільки днів? – запитала, підвівши підведені синім очі.

– Поки що на добу.

– Тоді завтра до одинадцятої підійдете і скажете, подовжуєте чи ні. Якщо ні – до дванадцятої треба буде звільнити номер і заплатити.

– А не зараз? – здивувався Віктор.

– Паспорт-то у нас залишається, – жінка посміхнулася і стенула плечима. – Вас іще мають зареєструвати в міліції. Такі правила. За це ще сто двадцять тисяч, потім усі разом сплатите.

Отримавши ключ із латунною биркою, на якій був вибитий номер кімнати, Віктор поніс свою сумку до сходів.

Кімната розташовувалася на другому поверсі. Вікно виходило в брудний господарський двір готелю. Зате фіранки на вікні були яскраві та радісні, так що Віктор одразу вікно ними запнув. Дістав записник. Усівся за стіл, на якому стояв телефон.

Спочатку набрав номер такого собі Володимира Івановича Козицького. Вирішив, що починати потрібно з другорядних людей. У когось із цих двох він, може, щось нове і про Івіна дізнається, перед тим, як уже з ним говорити.

У Козицького ніхто не брав трубку.

«Невже нікого немає вдома? Адже субота, вихідний! – подумав Віктор. – Переїхали вони нещодавно, так що навряд чи так швидко придбали дачу».

У другого колишнього товариша по службі Броницького теж нікого не виявилося вдома.

Засмучений Віктор змирився з думкою, що говорити спочатку доведеться з Івіним.

Набрав його номер, і майже зразу на тому кінці зняли трубку.

– Алло? – прозвучав приємний жіночий голос.

– Максима Петровича можна?

– Він вийшов. Залиште ваш телефон, він вам передзвонить, – сказала жінка.

Віктор напружився. Йому не хотілося полохати Івіна, змусити його сховатися.

– А коли він повернеться? – запитав він.

– Може, через півгодинки…

– Якщо ви дозволите, я до вас під’їду. Може, за цей час він і підійде?

– А ви адресу знаєте?

– Так.

– Ну добре, під’їжджайте, – легко погодилася жінка.

Заховавши «тетешку» на самісіньке дно сумки, Віктор засунув сумку під ліжко.

Переписав з інструкції номер свого готельного телефону. Внизу здав ключ і вийшов на яскраве літнє сонце.

Поки їхав до Івіна, обмірковував питання. Пробував уявити собі його реакцію, майбутню розмову. Неспокійна ніч забулася, на зміну вранішній сонливості прийшла бадьорість мисливця. Але коли він опинився на Кутузовському, кам’яна потуга проспекту немов придавила його до асфальту. Віктор подивився на сталінські будинки, що стояли шеренгою широкоплечих насуплених полковників. На мить відчув себе в кам’яній пастці, в тупику з перекритим виходом. У повітрі пахло плавленим асфальтом і вихлопними газами.

Поки шукав потрібний будинок, самовпевненість повернулась. У парадному за скляною стінкою сидів літній охоронець у камуфляжі, видно, відставник.

– Куди? – запитав він Віктора.

– До Івіна, в шістдесят другу. Він на мене чекає.

Охоронець кивнув у бік ліфта.

Ліфт був чистенький, усередині висіло дзеркало. Піднімався він угору повільно й беззвучно, і Віктор подумав, що коли-небудь і на свій восьмий поверх підніматиметься на ліфті. Щоправда, в нових будинках ліфти швидко набувають загидженого вигляду і такого ж запаху. А тут навіть пахло, здавалося, дезодорантом.

Зупинившись перед високими подвійними дверима, Віктор прислухався. Зачекав. Потім натиснув кнопку. Віддалений дзвінок підкреслив чи то товщину дверей, чи то те, що двері були подвійними.

Минула хвилина, але з-за дверей не долинуло більше ні звуку. Віктор іще раз подзвонив. Потім іще раз.

Хвилин через десять спустився вниз, хотів запитати охоронця, чи бачив той Івіна. Але охоронця не було. За