Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

яка, зрештою, і по смерті Хмельницького не закінчилася і тривала аж до падіння Петра Дорошенка, а по тому спорадчо аж до Коліївщини... Причина спаду такого інтересу до Хмельницького в поетів, які завжди тримали руку на пульсі доби, зрозуміла: наші поети й інтелектуали того часу переживали нещасний вислід повстання Богдана Хмельницького, отже, хвалити його чи описувати його героїчні діяння не мали підстав, не було в них до того духовних чи ідеологічних побудників — народ та його еліта втомилися від крові та розрухи»[113]. Але через п’ятдесят років ситуація змінилася. «Літературний же культ Б. Хмельницького, — зазначав цей дослідник, — почав творитися у XVIIІ ст. і тільки на Лівобережжі, в Гетьманщині, яка притримувалася російської орієнтації, в цей час ім’я Б. Хмельницького і спогади про нього вживалися для національної самооборони і для відстоювання своїх прав та вольностей від нашестя нового поневолювача та агресора, в якого перетворився той, з ким Хмельницький добровільно ввійшов у союз. Отже, маємо цікавий парадокс: іменем того, хто віддав Україну російському цареві, захищали Козацьку державу...»[114]

Біографія Грабянки дає підстави вважати, що він не був свідком Хмельниччини. Правда, міг чути про неї від своїх батьків, старших людей, а також використовувати різноманітні писемні історичні твори: Літопис Самовидця, «Аннали...» Веспасіана Коховського, поему «Війна домова...» Самійла Твардовського, роботи польських хроністів XVI ст., зокрема Олександра Гваньїні, твори німецьких істориків Самуеля Пуфендорфа та Йоганна Гібнера[115].

Грабянка замислив свій літопис як апологію козацтва. У цьому творі замість реальної історії твориться історія героїзована й міфологізована. Часто автор видає бажане за дійсне. Звертаючись до тих чи інших творів, іноді подавав свою інтерпретацію, яка могла розходитися (й суттєво!) з інтерпретацією першоджерела. Нерідко використовував різні чутки, які йому імпонували. Автор літопису домислював не лише діалоги історичних персонажів, а й документи.

Літописець згадує різних діячів минулого. Говорить, що про них ніхто б не згадував, якби їхні діяння не були описані. Далі він продовжує: «Про них і до них подібних упокорювачів Історії я не раз думав, коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх народів, що в’язалися з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться, і, бачачи її звитяги в пучині забуття, я не заради якоїсь любострасної слави, а спонуканий спільною користю і заради неї вирішив не лишати в попелі мовчання схованими дії щонайвірнішого нашого сина благорозумного вождя Богдана Хмельницького, який Малу Росію від щонайтяжчого ярма лядського козацькою мужністю вивільнив і що до російського монарха з стольними містами в підданство привів»[116].

Автор не приховує, що одним із головних його завдань є апологія Хмельницького. На початку літопису Грабянка вміщує вірші, які можна вважати своєрідним епіграфом:

«Оце Богдан Хмельницький намальований — Воїн руський славний, так і неподоланий. Завдяки йому Україна на ноги стала, Бо у ярмі лядськім ледве не сконала. Скасував він унію, бив ляхів з жидами Й інших ворогів тими ж гнав шляхами. Ох і голосні ж ви, вісті переможні, Раз у всесвіт славу понести спроможні! Навіть в землях Фракії оселився страх Коли Марса гуки мчали на крилах. Кончиною скорений, смертю він гордує І в синах російських живе та воює»[117].

У цих віршах вимальовується історіософія Хмельниччини, яка потім розлого була представлена в тексті твору. Схема її виглядала приблизно так: Україна, під якою розумівся козацький край, Придніпров’я, «ледь не сконала» під «лядським ярмом», але Хмельницький врятував її, захистив православ’я, скасував унію, побив «ляхів з жидами». І хоча цей козацький гетьман помер, але живе його дух у «синах російських», козаках, які продовжують справу «великого Богдана».

На відміну від Самовидця, для якого «історія починається» з Хмельниччини, Грабянка намагається вписати Хмельниччину в більш широкий історичний контекст.

Він створює схему малоросійської історії, яка була прийнята і в російській історіографії, і в історіографії українській. Схема ця виглядає таким чином: спочатку існувала єдина Русь за часів князя Володимира, але цей правитель розділив свою державу між синами й почалися незгоди (у радянській історіографії це іменувалося «феодальною роздробленістю»); Русь як така перестала існувати з нашестям Батия, що скористався незгодами руських князів; після цього українські землі були завойовані литовцями, а потім їх завоювали поляки, і лише після Хмельниччини вони опинилися під правлінням московського православного царя — ніби повернулися в своє «руське лоно».

Історія ж українських земель постає як історія козаччини. Літописець вважав, що козацтво з’явилося в результаті протистояння з татарами.

З особливою гордістю Грабянка описує військове мистецтво козаків. Вони для нього — неперевершені. Козаки «на озброєнні мають самопали, шаблі, келепи, стріли та списи і користуються всім цим так вправно, що і найвправніший польський гусарин або ж рейтар німецький з ними зрівнятися не можуть. Є кінні та піші, і стільки їх, козаків, скільки на Малій Русі люду, і їх зовсім не треба силою збирати, як ото в багатьох чужоземних краях роблять, не треба наймом заманювати; а кине клич старший або полковник який і стільки воїнства збереться, що як трава стане, і з цього приводу добре було сказано турецькому цареві, коли той запитався, скільки козацького війська маємо. «У нас, — сказано було, — царю турецький, що лоза то й козак, а де байрак, то по сто й двісті козаків там». І всі вони в січі незмірно хоробрі. Це про них сказано:

Вони Русь за своє багатство велике мають, Хитрість військову та мужність у війні знають.

Це про них сам султан турецький говорив: «Коли навколишні держави йдуть проти мене, я сплю — не зважаю,