Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк
Лазар Баранович. «Меч духовний»
Баранович закликає забути про чвари та об’єднатися всім християнам перед загрозою, яку їм несе мусульманський світ. Він за те, щоб поєднати в цій боротьбі сили поляків і українців. Такий підхід зустрічаємо у вірші «Якими бували русь і поляки»:
«Коли читалось Письмо у костьолі Здіймались д’горі шаблі польські голі. Давали ляхи зі зброї пізнати: Життя за віру всі ладні оддати. Русин од ляха у тім не одстане — За отчу віру до бою повстане. За те од Бога ви благословіться, Хай підпира вас Господня десниця»[85].Це можна сприймати як опонування антипольським настроям, що набули поширення в часи Хмельниччини.
Попри те, що православне духовенство України стримано ставилося до повстання під проводом Хмельницького й до самої особи гетьмана, у церковному середовищі з’явився твір, який прославляв Хмельниччину. Правда, походив цей твір не з православного церковного середовища України, а із середовища православного духовенства Османської держави. Мається на увазі Щоденник Павла Халебського.
Кілька слів про цього автора та його творіння. Народився Павло Халебський (інші варіанти — Алепський, Алеппський) (араб. — Булос ібн аз-Заїм аль-Халебі) (близько 1627–1669)[86] в місті Халебі, яке було важливим політичним і культурним центром Сирії. Належав Павло до сирійських арабів, його рідною мовою був місцевий діалект арабської мови, яким і був написаний Щоденник.
Батько Павла, Юсеф (? — 1672), був священиком Сирійської православної (мелькітської) церкви. Його дружина померла незадовго після народження Павла. Після її смерті Юзеф, що взяв священницьке ім’я Іоанн, став ченцем у монастирі Мар Саба. У жовтня 1635 р. його висвятили на митрополита халебського, а в листопаді 1647 р. у Дамаску обрали на патріарха антіохійського. На цих ієрархічних посадах він узяв ім’я Макарія.
Патріарх Макарій Антіохійський. Мініатюра XVII ст.
Павло робив духовну кар’єру під опікою батька. У 1647 р. його висвятили на архідиякона, в чині якого він перебував аж до смерті. Під час архідияконства Павло став секретарем свого батька-патріарха.
Щоденник Павла Халебського з арабської був перекладений англійською («The travels of Macarius», Лондон, 1836), російською («Путешествие антиохийского патриарха Макария», Москва, 1896–1899) та румунською мовами. Українського перекладу Щоденника немає — лише перекладені окремі уривки, які стосуються України.
Важливою проблемою Антіохійського патріархату, як і всіх інших східних патріархатів, у той час була нестача коштів. Макарій вирішив відвідати Московію, щоб отримати там матеріальну допомогу. У цьому теж не було нічого дивного. Подібні вояжі до Московського царства стали звичними для ієрархів православних церков, що знаходилися під владою турків. При цьому не варто забувати, що Макарій та інші східні патріархи були підданими турецького султана й проводили політику, вигідну османській владі. Під час Хмельниччини, про що далі буде говоритися, на теренах України опинилося чимало православних священиків з Османської імперії, які своїми діями провокували козаків на війну з владою Речі Посполитої[87]. Макарій та його оточення поділяли погляди цих священнослужителів, що й знайшло відображення в Щоденнику Петра Халебського.
У червні 1654 р., уже після Переяславської ради, патріарх Макарій разом зі своїм сином Павлом проїжджали українські землі, прямуючи до Москви. Назад вони поверталися в 1656 р.
Вояж до Московії мав для Макарія непогані наслідки. Ієрарх не лише погасив борги патріархату, а й розпочав значне церковне будівництво. Грошові надходження поставили цього архієрея в залежність від московської влади. У грудні 1666 р. Макарій взяв участь у церковному соборі, який позбавив московського патріарха Никона його сану. Повертаючись назад із Москви додому, антіохійський патріарх утратив свого сина Павла, який помер у Грузії.
Але Павло залишив після себе Щоденник, який прославив і його, і батька.
Після написання цей твір довго «пролежав у шухляді».
Проте Щоденник цікавий для нас тим, що в ньому знайшли відображення уявлення про Хмельниччину серед східних ієрархів, які «працювали з Україною», проводячи тут відповідну протурецьку й промосковську політику (ці політичні орієнтації на той час нерідко співпадали). Вказані уявлення, зазнавши певної трансформації, набули поширення в козацькому літописанні XVIII ст. Чи це випадково? І чи не заклали східні ієрархи, які стали частими гостями в Україні під час Хмельниччини, певні ідеологеми, котрі пізніше дали знати про себе?
У Щоденнику Павло Халебський говорить, ніби релігійні утиски козаків стали головною причиною Хмельниччини. З часом ця думка набула значного поширення в козацькому літописанні. Помітна відверта неприязнь Павла до поляків (ляхів), зате спостерігаємо позитивне ставлення і до турків, і до московітів. Він пише: «А чого я називаю ляхів проклятими? Та тому, що вони повелися мерзенніше, ніж лукаві ідолопоклонники, завдаючи мук щирим християнам, аби знищити саме ім’я православним. Нехай увічнить Бог володарювання турків навіки-віків! (виділення наше. — П. К.). Вони-бо тільки беруть харадж (данину з немусульманського населення Османської імперії. — П. К.) і не втручаються у справи віри, чи буде вона нусайрітська (нусайріти — течія мусульман-шиїтів. — П. К.), іудейська чи самарянська (течія, що відокремилась від юдейської релігії. — П. К.). А ці прокляті не задовольнялися хараджем і десятиною з братів Христових, яких вони тримали в рабстві, а віддавали їх у наругу ворогам Христовим — жорстоким іудеям... Вони не тільки забороняли їм будувати храми й проганяти панотців, які знали таємниці віри, а й ґвалтували їхніх благочестивих дружин і доньок. Бог, бачачи їхню пихатість, підступність і жорстокість у ставленні до своїх
