Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

розвинутою повністю, є яскрава паралель між роллю людини пограниччя в російській та американській історії. Розділ про участь козаків у громадянській війні надто схематичний. Донські та кубанські козаки становили основну ударну силу на антирадянському боці, але їхні змагання до регіональної автономії та федерації були несумісні з централістичною програмою “єдиної та неділимої Росії”, що її висували провідники Добровольчої армії. Це питання виняткової важливості у Лонгворта викладено невиразно, а денікінівський переворот 5 листопада 1919 р. проти Кубанської Ради (законодавчої влади краю) не згадується взагалі. Немає жодного сумніву, що цей внутрішній розкол між білими російськими централістами та козацькими автономістами справив вирішальний вплив на результат громадянської війни і тому мав світове історичне значення.

Найменш задовільними є ті частини книги, які присвячені українським козакам XVII–XVIII століть. Відчувається, що тут автор ступає на незнайомий йому грунт. Варто відзначити декілька помилок. Так, Лонгворт твердить, що гетьман Богдан Хмельницький “карбував монети зі своїм ім’ям” (с. 112). Насправді Хмельницький ніколи не випускав своїх грошей. На думку автора, “Літопис Самовидця” нібито відбиває “упередженість російського православного ченця” (с. 92). Але цей важливий твір української історіографії XVII ст. вийшов із кіл вищої козацької старшини й не виказує жодної клерикальної упередженості. Вважають — і це дуже правдоподібно, — що анонімним “самовидцем” був Роман Ракушка-Романовський (бл. 1622–1703), генеральний скарбник Лівобережної України у 1660-ті роки. За версією Лонгворта, козаки так святкували перемогу над поляками під Корсунем 1648 року: “Відкрито не одну бочку вина, співи і крики роздирали повітря, коли чоловіки гарцювали й вибрикували ногами в танці під щодалі швидше бринькання балалайок над оголеними тілами мертвих поляків” (с. 104). На лихо, балалайка не є українським народним інструментом. Цитований уривок — типовий приклад нічим не вмотивованих прикрас, якими захоплюється Лонгворт.

Але шкідливішою за всі ці випадкові фактичні неточності є нездатність автора усвідомити історичну оригінальність українського козацтва, зрозуміти, чим воно відрізнялося від російських козаків. Таку помилку у поняттях можна добачити у курйозному твердженні, що засновану Хмельницьким державу “важко назвати козацькою” (с. 122). Лонгворт має на увазі, що ця держава не узгоджується з його уявленнями про природу козацтва, які він виводить з історичного досвіду російських козаків.

Серед українських козаків існував дуалізм — вони поділялися на запорожців і т. зв. городових козаків (або городовиків). Запорожці були власне людьми пограниччя, які забезпечували собі прожиття рибною ловлею та тваринництвом, тоді як городивики проживали у вже заселених районах і були вільними селянами. Соціологічно запорожці були подібні до російського донського або яїцького (уральського) козацького війська. Тому в розповіді Лонгворта надано перевагу запорозькій частині українського козацтва. Але саме городовики представляли економічно розвинутіший і політично досвідченіший елемент. Така упередженість спричиняється до викривленого розуміння української історії XVII століття. Лонгворт згадує, що Хмельницький належав до дрібної шляхти і що він був вишколений у Києві (”як син Тараса Бульби”) в єзуїтській колегії. Але Хмельницький не був щодо цього винятком. Саме ця переважно шляхетська і більш-менш освічена верства городової козацької старшини, хоч і вихована в атмосфері Польсько-Литовської Речі Посполитої, забезпечила провід у великому антипольському повстанні 1648 р. Наявність освіченої еліти відрізняє очолений Хмельницьким рух на Україні від рухів під проводом Разіна та Пугачова в Росії. Лонгвортовому розумінню Хмельниччини було б дуже на користь, якби він був уважно прочитав книгу Вячеслава Липинського “З історії України” (”Z dziejów Ukrainy. — Kijów, Kraków, 1912). Ця присвячена Дослідженню елітних елементів українського козацтва робота згадується у списку літератури, але автор, очевидно, не взяв її до уваги.

У цьому місці постає супутня проблема: чи боротьба українських козаків проти Польщі (і — можемо додати — їхній послідовний спротив загарбницькій політиці російського самодержавства) мала “національний” характер? Лонгворт уважає, що “національність була ретроспективно приписана українським козакам XVII ст., хоча немає свідчень того, що вони її усвідомлювали” (с. 355). Свідчень, існування яких Лонгворт так поспішно заперечує, маємо величезну кількість. Їх можна знайти у тогочасних державних документах, міжнародних угодах, офіційному й приватному листуванні, хроніках і мемуарах, літературних творах і навіть народних піснях. Немає найменшого сумніву, що українці XVII ст. були цілком свідомі своєї відмінності від турко-татар, поляків і москалів. Ця свідомість, звичайно, виражалася у формах і висловах, відповідних для того часу; часто, наприклад, через ототожнення з релігією або захист корпоративних “прав і вольностей” представницької суспільної верстви. І в цьому полягає принципова відмінність між російським та українським козацтвом. Не дивно, що Лонгвортова проникливість зраджує його саме в цьому місці — адже він дивиться на українську історію через російські окуляри.

Опозиція донських і яїцьких козаків до Московського царства, держави тієї самої національності і релігії, не могла набрати національного забарвлення. Становище українських козаків було іншим, оскільки вони протистояли Польсько-Литовській Речі Посполитій — державі, що її вони сприймали як чужу за своєю сутністю. Польсько-козацький конфлікт був головним чином соціальний, але безглуздо заперечувати, що він здобув також і національний вимір. Полонізація рідної аристократії позбавила український (руський, за термінологією того часу) народ Речі Посполитої його традиційних лідерів і речників. Ця роль перейшла до козацької верстви. Тому ми бачимо, як козаки надають військову допомогу для відновлення ієрархії православної церкви у 1620 р., поширюють свій захист на православні школи, вступають у політичні союзи із залишками православної шляхти, міщанами та духовенством. Селянські маси в їхньому стихійному спротиві кріпацтву теж спонтанно тяжіли до козаків. Наслідком цього була широка коаліція соціальних класів навколо козацького організаційного ядра. Зважаючи на ці обставини, до великого повстання 1648 р. правомірно застосувати термін “національно-визвольна війна”.

Українська державність, яка виникла внаслідок перевороту середини XVII ст., не могла бути демократією людей пограниччя на зразок первісної Запорозької спільноти, а тільки становим суспільством. Проте це не дає підстав заперечувати козацький характер тієї держави, як робить Лонгворт. Саме поняття козацтва зазнало розширення та трансформації. У ході революції відбувся масовий наплив до козацьких лав найзаможніших і найенергійніших елементів селянства, з одного боку, та найвойовничіших елементів руської шляхти, з другого. Новий адміністративний лад, заснований на козацькій полковій організації, заступив попередню польську адміністрацію. Протилежність запорожців та городових козаків поглибилася у післяреволюційну добу. Запорозька Січ і далі виконувала свою традиційну функцію аванпосту проти татар і місця притулку для простого люду. Але центр тяжіння українського козацтва тепер однозначно перемістився до осілого тилу. (Варто відзначити, що гетьманська резиденція й місце перебування уряду були перенесені з Чигирина (біля степового кордону) до Батурина та Глухова на Чернігівщині.) Але позаяк Гетьманщина — українська козацька держава другої половини XVII–XVIII ст. — не вписується