Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
У зв’язку з феодалізмом слід зробити певні зауваження щодо суспільного розвитку на Україні в XVII–XVIII ст. Основною причиною повстання 1648 р. було дуже поширене соціальне невдоволення у Речі Посполитій. Проте Хмельниччина не тільки не була “антифеодальним” селянським бунтом, але скорше війною за національне визволення, у якій брали участь усі прошарки населення, за винятком магнатів та їхніх службовців. Козацький військовий орден, Запорізька Січ, був ядром, навколо якого гуртувалися селяни і міщани, що до них приєдналася значна частина православної дрібної шляхти. Українська козацька гетьманська держава, або Гетьманщина, яка виникла внаслідок революції Хмельницького, не була за своєю суспільною структурою ані феодальною, ані, очевидно, буржуазно-демократичною. Її можна розглядати як відміну станового корпоративного суспільного ладу, прикметного для Європи XVII ст. Самобутнім для України було пристосування козацької військової організації, яка виникла за умов степового прикордоння, до вимог цивільного суспільного життя. Соціальні прошарки Гетьманщини, або стани, складалися з козацької старшини (яка абсорбувала чимало шляхтичів Речі Посполитої), з рядових козаків (клас хліборобів-войовників), міщан (на яких далі поширювалося Магдебурзьке право), православного духовенства та посполитих селян. Після Б. Хмельницького суспільна диференціація стала виразнішою, а на другу половину XVII ст. припадав вияв чималих класових антагонізмів. Все ж таки становище селянства в Гетьманщині було краще, ніж у будь-якій іншій країні Східної Європи того часу; воно було особисто вільне і могло володіти землею. Проте внаслідок дедалі більшого натиску Російської імперії самобутній розвиток України упродовж XIX ст. зазнав великих змін. Це викликало, між іншим, й економічну руїну українських міст та постійне погіршення становища селян Остаточне скасування автономії України 1783 р. збіглося з офіційним відновленням кріпацтва.
Оскільки на кінець XVII ст. суспільний лад на Україні був пристосований до панівної системи у всій Російській імперії, то постає питання про характер тієї соціальної системи Радянські історики визначають її як “феодальну”, проте цього погляду не поділяє більшість немарксистських учених. Елементи феодалізму, що існували на території Русі, пізніше Росії, за удільного періоду (XII–XIV ст.) були придушені, усунені з виникненням Московської держави.
Велике князівство, пізніше царство Московське, в XV–XVII ст. розвинулося в патримоніальне самодержавство, що скорше нагадувало орієнтальні деспотичні держави (напр. Османську імперію), аніж європейські феодальні монархії. Особливостями московської системи були: брак забезпечення особистих прав і права власності, відсутність автономних корпоративних об’єднань і цілковите підкорення всіх соціальних груп, включно з “служилим дворянством”, необмеженій владі і сваволі царя. Реформи Петра I надали Росії фасаду тогочасних європейських абсолютних монархій, але не змінили патримоніальної суті системи Якщо питання про суспільно-політичний характер укладу Московської держави та Російської імперії може бути ще дискусійним (чи був він феодальним, а чи патримоніальним), то дві тези можна вважати переконливо доведеними: 1) суспільний розвиток в Україні впродовж 400 років під час литовського, польського і козацького періодів, був значно відмінним від розвитку в Московії-Росії; 2) приєднання України до Російської імперії мало переважно шкідливі й регресивні наслідки для суспільних відносин українського народу.
ЛІТЕРАТУРА
Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства. — М., 1910. — 2-е изд. — Гага, 1966.
Багалій Д. Нарис історії України на соціально-економічному грунті. — Т. 1. — X, 1928.
Греков Б. Феодальные отношения в Киевском государстве. — М. — Ленинград, 1936. Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. — К., 1939.
Vernadsky G. Feudalism in Russia // Speculum. — 1939. — Vol. 14.
Юшков С. Общественно-политический строй и право Киевского государства. — М., 1949.
Греков Б. Киевская Русь. — М, 1953 (англ. вид. — М., 1959).
Okinshevich L. The Law of the Grand Duchy of Lithuania: Background and Bibliography. — New York, 1953.
Крупницький Б. Проблема февдалізму в Україні // Основні проблеми історії України. — Мюнхен, 1955.
Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.
Backus О. The Problem of Feudalism in Lithuania 1506–1548 // Slavic Review. — 1962. — Vol. 21. — N 4.
Chirovsky N. Old Ukraine: Its Socio-Economic Development Prior to 1781. — Madison, NJ, 1963.
Okinshevych L. Ukrainian Society and Goverment 1648–1731. — Munich, 1978.
Данилова Л. Теоретические проблемы феодализма и советской историографии. — М., 1980.
Sysyn F. The Problem of Nobilities in the Ukrainian Past: The Polish Period 1569–1648 // Rethinking Ukrainian History / Ed. I. L. Rudnytsky. — Edmonton, 1981.
ДОСЛІДЖЕННЯ З КОЗАЦЬКОЇ ІСТОРІЇ{40}
(The Cossacks. By Philip Longworth. New York, Chicago, San Francisco: Holt, Rinehart and Winston, 1970, VI, 409 pp., $8.95)
Як сказано у вступі, “ця книжка є спробою (обмеженою зі зрозумілих причин, одним томом) подати загальний огляд козацької історії від XV до XX століття” (с. 8). Лонгворт застосовує переважно розповідний і значною мірою біографічний метод. У декількох розділах він зосереджується на таких представницьких козацьких фігурах, як Єрмак, Стенька Разін і Пугачов. Ці розділи засвідчують авторове проникнення в тему та літературний хист, і вони добре читаються.
Дослідження такого типу неминуче повинні засновуватися на попередніх наукових розвідках. Лонгворт демонструє добру начитаність у цій галузі, а бібліографічний список у його книжці просто вражає уяву. Однак історичну працю синтетичного характеру від простої компіляції, виконаної методом “ножиць і клею”, відрізняє вміння автора ставити доречні та оригінальні питання і мислити проблемно. З цього погляду книжку “Козаки” варто розглядати як роботу, що посідає проміжне становище. Про козаків чули всі, але природи цього особливого історичного феномену звичайно не дуже розуміють. Для фахівців у книжці Лонгворта мало нового, але її можна рекомендувати для читацького загалу як інформативну, заохочувальну й загалом достовірну розповідь про один з найзахоплюючіших аспектів слов’янського світу. Можна лише жалкувати з того приводу, що, хоча самому предметові дослідження не бракує драматизму та яскравості, автор не зміг не піддатися спокусі прикрасити розповідь пишними пасажами власного витвору.
Головні теми книжки — зміна взаємин між прикордонними спільнотами та Російською державою, приборкання нею цих спільнот, поступове перетворення козацьких “військ” із майже незалежних невеликих демократичних республік і центрів народних повстань на покірне знаряддя царського самодержавства. Розділи VIII і IX, які охоплюють проміжок часу від наполеонівських воєн до першої світової війни, порівняно з іншими частинами книжки, мають менш розповідний і більш аналітичний характер. З огляду на вмілий розгляд соціальних явищ, вони заслуговують на окрему увагу. Іншою проблемою, порушеною у вступі, але не
