Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Таким чином, оті погроми мали би, здавалося, на дві третини зіпсувати жидівсько-російські відносини, та тільки на третину – жидівсько-українські. Але, бачите, згідно цитованому джерелу вони «отруїли жидівсько-українські відносини» та ніби не позначилися на жидівсько-російських про таке, принаймні, не згадується. Цікаво, – а чому ж так?
А тому дозволимо собі, нарешті, спираючись на непереборні закони звичайної логіки, вважати, що все це, включаючи «отруєння відносин», є не так об’єктивним наслідком погромів, як того, що цією справою займалися – з жидівського боку, – свідомі імперські українофоби. З якими у нас – українців, саме з цієї причини, – жодних діалогів (та на жодну тему) бути не може.
У того ж історика – професора Пала Роберта Маґочі, дивно – так стурбованого «погромницькою діяльністю Петлюри», – нема нічого про кінець цього «погромника» – Головного Отамана Симона Петлюри – 1926, від руки енкаведистського терориста С. Шварцбарта. Вражає, що нема імені його вбивці у алфавітному «Індексі» (аж на 60 с.!), де – бачите, є навіть Йосип Тереля, що – так мені здається, – ніколи не претендував на політика.
Як це є особиста неприязнь до Петлюри, то й виглядає досить дивно, та такому в науковій історії не має бути місця, а як це політичні антипатії – то так само. Бо, що було – то було, та обминати це тому, хто вважає себе науковцем, – дивно як смішно. Втім далі ми побачимо, що це не випадок: до всіх, національно переконаних українських людей цей автор ставиться дещо своєрідно…
* * *
Але, поглянемо тепер на те, як мріяли собі розпорядитися з особою Симона Петлюри як історичного діяча ті, хто його спочатку вбили, а потім десятки років паплюжили його пам’ять. Коли їх історична авантюра, започаткована 1917 – стала очевидно доходити кінця. Це завжди буває цікаво спостерігати, як від величної будівлі минулої брехні – пнуться врятувати хоч якісь ниці тріски.
Ітиметься про твердження статті доктора історичних наук І. Хміля «Політичні метаморфози Симона Петлюри» («Україна», № 4, 1991). Вона була своєрідною відповіддю совєцького наукового офіціозу передсмертних часів СССР на розвідку Олеся Білодіда, правду про смерть С. Петлюри та «суд» над Шварцбартом («Україна», № 41–44, 1990).
Критик О. Білодіда погоджується, так – дійсно:
Безперечно, розправа Шварцбарда з Петлюрою була протиправним актом. То був терористичний акт, несумісний з елементарними нормами правосвідомості.
Однак, бачите, з іншого боку сталося так, що оті:
… присяжні визнали, що дим про відповідальність Петлюри за єврейські погроми на Україні в 1917–1920 роках не був без вогню.
Зазначимо тут ще раз характерне спотворення всієї судової процедури в цілому: присяглі, єдиною місією яких є винести остаточне рішення щодо провини (або ні) підсудного, – зайняті проблемою провини (або ні) жертви злочину; химерне правосуддя отієї Франції!
Хоча, з іще іншого боку не можна не визнати, що:
Правда, не можна не погодитися, що особисто Петлюра не був ґенетичним антисемітом, що політичні утворення і військові формування, які він уособлював, публічно осуджували погроми.
(теж там)
Однак, ви ж розумієте, що це так само, як у більшовиків, офіційно, для публіки одне, а насправді – зовсім друге (персональні списки на депортацію жидів у 1953).
Але був і непублічний, службовий бік справи, і деякі свідчення про це відклалися навіть в архівах.
Як приклад наводиться діалог поміж Петлюрою та його уповноваженим у Кам’янці на Поділлі, 29.12.1918. Уповноважений доповідає, що планується «виступ більшовиків-жидів, підтриманий залогою». На що Петлюра відповідає: «Кам’янецьку авантюру зліквідувати негайно, не чекаючи виступу. Винуватих розстріляти і сповістити про це населення, щоб воно знало, що ні до якої анархії ми не допустимо». Автор і використовує це на доказ антисемітизму, бо тут – бачите:
Петлюра сприйняв як щось само собою зрозуміле ототожнення політичних противників з їхньою національною належністю…
(теж там)
Ми би тут зауважили, що Петлюра просто проіґнорував (та, цілком, слушно) оту «національну належність», але… що ж тут сказати? – автор знає ліпше…
Далі автор, із далекосяжними намірами силкується з самого початку скомпроментувати Петлюру, пишучи про його виключення з семінарії наступне:
Постало питання про показове покарання, і в семінарії вибір впав на С. Петлюру – студента-переростка, не дуже видатного в навчанні. Його виключили з семінарії.
Перед тим автор посилається на спогади В. Короліва-Старого, «який водночас з ним вступив до бурси» (так, саме так, до бурси). Що ж, пошлемося на цю людину й ми, без коментарів та з іншого джерела, де про це пишеться, дослівно:
Саме політична діяльність і була головною причиною виключення з семінарії, та ще й з «вовчим білетом». До такого висновку спонукають і спогади В. Короліва-Старого. Він згадував, що перед виключенням із Петлюрою мав розмову ректор семінарії – архієрей Іларіон, який вихваляв учневі здібності…
(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 51–52).
Отже, – порівняйте, може й знайдете істину.
Автор визнає зміну поглядів Петлюри:
Петлюра, з колишніх класових позицій переходить на культурно-просвітницькі позиції націонал-ліберала.
Та, не тільки, бо він іще дорікає йому за недостатньо українські позиції. Так, так, не дивуйтеся: «в спорє всє срєдства хороші»:
В його власних статтях, опублікованих в «Украинской жизни», чи в них викривалися російські шовіністи, чи популяризувалися діячі української культури, визвольна справа українського народу обмежувалася вузькими рамками національно-культурної автономії за умов існуючого царського режиму.
(цит. за журн. Україна №№ 41–44, 1990)
Все це є знову ж, далеке від історичної правди, з низки причин.
По-перше, не слід забувати про царську цензуру, яка хоч і була непорівняно м’якшою та легшою від наступної совєцької, але навряд чи дозволила би відверту пропаґанду незалежності на сторінках легального видання.
По-друге, це твердження ніяк не відповідає фактам, бо Петлюра весь час Визвольних Змагань був свідомим борцем саме за незалежність України.
По-третє, – ви ж самі, панове комуністи, не дали Україні навіть
