Аналітична історія України - Олександр Боргардт

До головної зовнішньої події роману, приходу Петлюри, різні люди готуються в різний спосіб. Всім добре відомий доктор Куріцкій – раптом перетворюється на якогось Курицького, уявляєте? Він, та ще кілька диваків, що досі поводили себе цілком нормально, та про яких усі гадали, що вони є добрі руські люди, – починають розмовляти між собою якоюсь дивною мовою, якою звичайний «кот» буде «кіт», а вже «кит», – взагалі, невідомо як.

Інші, патріоти, як хоробрий російський полковник Най-Турс,, турбуються про гідні однострої своїх майбутніх «бєлих» захисників «матєрі ґородов русскіх», бо – погодьтеся, щоби потім зривати з себе в панічній втечі «поґони» і «кокарди», – треба їх спочатку мати.

Російська жовторота юнкерня, під проводом «ґоспод офіцєров» силкується затримати пришестя жахливого Петлюри, але… Хоробрий полковник Най-Турс, вимушений дати останню команду: «сривай кокарди, поґони, подсумкі!»

По цьому, природно, підвищуються фонди Петлюри – «пришєл Пєтлюра, а у нєго мілліон войска…» Так, скільки ж насправді, того українського жаху: сто тисяч чи мільйон? І все це, тільки подумати, аби затриматись у місті всього сорок сім днів!

Доблесний російський полковник Най-Турс, (Фелікс Феліксовіч, як не помиляюся), – це й є, по Петлюрі, головна дієва особа роману; немов його заперечення, антитеза. У самовідданому опорі Петлюрі він накладає головою, а його злиденні рештки витягає за ногу з гори трупів моргу «анатомкі» Ніколка Турбін, разом із сестрою полковника, аби гідно поховати героя. Це виходить, мимохіть, якимось символом роману, бо показує, що Росія жива не стільки російськими Турбінимі, скільки отими доброхотами, невідомо з кого; як ми тепер би сказали «інтєрнаціоналістамі». Його справжнє походження не визначили би й академіки-етнографи, але й це не є важливе. Важливе одне, щоб він розмовляв тільки «на вєліком і моґучєм», а не якоюсь там «мовой». Та, наклав би головою за «русскоє дєло» – непотопиму «єдіную і нєдєлімую».

Однак, повернемося до справи. Можна з усією відповідальністю твердити, що не було би цієї оповитої загадковим жахом атмосфери роману, якби хтось у Росії (включаючи й самого автора) – час від часу щось би читав. Адже, вся вона, ця книжка – є типово російський синдром; синдром країни, де завжди не знають («про то знаєт Боґ да Вєлікій Ґосударь»). Не знають, однак, переважно того, що знати невигідно: «ми нє зналі!» Бо, якби читав щось із попередньої передреволюційної періодики хтось із Турбіних (або й сам автор), – не міг би не зустріти імені цього популярного ще перед Першою світовою журналіста і літературного критика. Познайомимося ближче з цією людиною, та – зрозуміло, із більш вірогідних джерел.

* * *

Симон Петлюра народився в Полтаві, в тому ж 1879 році, що й великий син Росії – Іосіф Сталін (Джуґашвілі) – у Ґорі. Який зробив для свого російського народу стільки, що той досі його забути не може. Але, на відміну від Сталіна та завдяки йому, – прожив не 74 роки, а всього лише 47. Сталін був сином бідного шевця; Петлюра був сином мало заможного візника, хоч і доброї української людини. Обидва вони були виключені з останнього курсу духовної семінарії, безпосередньо перед її закінченням. Обидва були соціалістами.

На цьому власне, рівнобіжність їх біографій (дивно – чимала) покінчується.

Із семінарії Петлюру виключили по-іншому, та це дає нам поняття про всю українофобність церкви московського патріархату в Україні. Справа в тому, що семінарист Петлюра був музично обдарованою людиною, добре співав та брав участь у семінарському студентському хорі, а часом – і диригував ним. Коли до Полтави завітав 1901 відомий український композитор Микола Лисенко – Петлюра запросив його на виконання хором забороненої (!) кантати композитора – «Б’ють пороги». Дізнавшись про це від своїх донощиків, ректор семінарії архієрей І. Пічета викликав до себе Петлюру та виключив із семінарії з «вовчим білетом» – без права продовжувати навчання в межах імперії.

Вже тоді, в семінарії, Симон Петлюра з іще двадцятьма студентами належав до таємної соціалістичної РУП (Революційної Української Партії). Коли 1902 на Полтавщині розгорається потужний селянський рух спротиву (де все це тепер!), Петлюра бере в ньому участь та підпадає під розшук поліції. Він рятується на час на Кубань, яка тоді етнічно не порізнювалася від України, не була ще зросійщена.

Там він підробляє приватними уроками в Єкатєрінодарі, а потім потрапляє до складу історико-дослідницької експедиції Ф. Щербини, тоді члена-кореспондента Російської АН. Вона вивчає багату подіями епоху XVIII ст. та працює над архівами Кубанського козацтва. Потім, у своїх спогадах професор Ф. Щербина виділить колишнього семінариста Симона Петлюру, як набільш кваліфікованого зі своїх тодішніх співробітників, знавця історії України та її козацтва.

Але, 1903 політична поліція дістає Петлюру й на Кубані, та він перебуває в арешті з грудня 1903 по березень 1904, коли його випускають під заставу.

Звільнившись, він мерщій тікає до Києва, а звідти виїздить до Галичини, де у Львові бере участь у конференції РУП, яка на той час розкололася, приєднавшись частково до РСДРП. Розкіл стався з національного питання, яке один із засновників РУП – Дмитро Антонович, син відомого історика В. Антоновича, – вважав неіснуючим: «Пролєтарії всєх стран, соєдіняйтесь!». Петлюра обстоює першорядність національного питання та потрапляє до нового керівництва РУП, яке тепер орієнтуєься, радше, на національно свідоме українське селянство, а не на денаціоналізований та декласований пролетаріат. Впродовж 1905 року він набуває й журналістського досвіду, редаґуючи друкований орґан партії, часопис «Селянин».

Рік у Львові був дуже плідним. Петлюра не тільки сам пише до «Селянина», «Волі» або «Літературно-наукового віснику», але й близько знайомиться з Іваном Франком та Михайлом Грушевським. Поповнює, як може, і власні знання (це він робитиме усе життя) відвідуючи лекції в університеті.

Повернувшись в Росію після жовтневого маніфесту 1905, по амністії, він працює в редакції щоденної «Ради», яку з вересня 1906 видає відомий Євген Чикаленко (1861–1929), публіцист, господарник і меценат.

У цей період Сергій Єфремов, людина твереза та скептична, засвідчує С. Петлюру як чистого соціал-демократа, хоч на відміну від них Петлюра ніколи не нехтував національно ідеєю; просто, вважав, що за капіталістичного укладу вона не знайде повного втілення.

У роки реакції повністю припиняється український друк, та Петлюра подається до Пєтєрбурґу, потім до Москви. Працює бухгалтером у досить солідних підприємствах. Тут ми знову можемо подивуватись здібності цієї людини, – ознайомившись із будь-якою