Аналітична історія України - Олександр Боргардт

З приводу останнього союзу України та Польщі, який дивом на Віслі врятував Європу від розграбунку більшовицькими ордами, наш опонент Петлюри зі зловтіхою пише:

До Польщі він приїхав у власному вагоні-салоні С-55, яким доти дуже хизувався, підкреслюючи свою «державну величність». Та на Україну під час «київського походу» в цьому вагоні-салоні уже їхав Пілсудський, а Петлюра трясся у звичайній «теплушці».

(теж там)

Щодо цього, вже суто дитинства, то пише він так упевнено, наче сам там був. На це зауважимо, хіба, що це тільки в Росії, хоч царській, а хоч і в іще більш антилюдській совєцькій, – солдатське бидло возили в «тєплушках»; у нормальних людей – цього зроду не бувало.

Автор, яка небачена сміливість, – не побоюється цитувати самого Симона Петлюру; мабуть дозволив майбутній «об’єднаний соціал-демократ», отой, від нулика та ще й у дужках, який першим забезпечив нам оте – «маємо те, що маємо»; бо ж це саме він завідував тоді ідеологією. Він ставить йому в провину наступне висловлювання (цитуємо за статтею!):

Спочатку соборність, а потім незалежність – то фактично надщерблення національного ідеалу.

Та зауважує, що все це робиться на те, щоби:

…виправдати зради Петлюрою «братів-галичан», поступки ним західно-українських земель Польщі.

А, чого ж панове більшовики не повернули були тоді ж отих «поступок», дозвольте спитати? – протягнули з цим аж до 1939 (на радість тамішнім людям). Не хочеться, як бачимо, визнавати, що їх вселенським загарбницьким мріям тоді поклали край на Віслі поляки й українці.

Ставиться у провину Петлюрі й таке висловлення:

На свої, тільки власні сили, як про це говорили й говорять деякі кола нашого громадянства, ми не можемо покладатися, як не можемо ми збудувати держави, додержуючись вимог територіального максималізму…

(теж там)

Але тут у відповідь на це, абсолютно розумне та невідпорне зауваження, автор, на жаль, вдається до досить типової демагогії:

Мотиви Петлюри тут очевидні: з одного боку, це невіра у творчі сили українського народу, а з другого – намагання виправдати ті запроданські дії, до яких вдався Петлюра, щоб заручитися підтримкою імперіалістичних держав у боротьбі за владу.

(теж там)

Підкреслимо тут, що – як це не дивно для декого, але Петлюра якось не боровся за владу, не прагнув її. А коли вона потрапляла йому до рук, прагнув використати її з найбільшою користю для України. Про це красномовно свідчить весь його життєвий шлях.

Покінчується аналіз дій Петлюри тим, що хоч він був і злочинець, але для української історії жодного значення мати не може. Що ж тут сказати? – що додати?

Жалюгідна полеміка, жалюгідні висновки. Все це тільки зайвого разу підтверджує: з українським є несумісне, що імперське, що совєцьке.

Для більшовиків оббрехати, звести наклеп на ворога (а ворог був «кто нє с намі»), – то було мало не півсправи на шляху до перемоги. Але, далеко не всіх було так легко оббрехати. Сам Лєв Бронштейн (Троцкій) – права рука Лєніна, мало не жалиться на це у передмові до своєї «Інструкціі для політработніков», – як важко звести наклепи на Петлюру (а – треба!):

Потрібно було керівника протигетьманського повстання Петлюру – уронити в очах самих повстанців. Це було дуже важке завдання, особливо тоді, коли Петлюра був покритий славою скинення гетьмана, віддання трудовому селянству України всієї землі без викупу та негайного скликання трудового конгресу.

Отже, звідси з очевидністю плине, що залишаються єдино – жидівські погроми. А, як не квапляться з ними петлюрівці, – що ж: «нєчєго ждать мілостєй от пріроди…» А тому й закінчує цей червоний ґанґстер свою передмову на радше оптимістичній ноті:

Рада Народних Комісарів твердо сподівається, що ви не посоромите землі Руської.

З цих останніх слів можна би вивести й деяку мораль: що вся ця метушня з «Авророй», «совєтамі» та РСФСР, – була тільки камуфляжем для дурників. А насправді від самого початку йшло «строітельство» все тієї ж непотопимої: «Єдіной і Нєдєлімой». І, ще одне. Можливо тут, в особі цієї, згодом всесвітнього розголосу людини, – ми не вперше зтикаємося з так розповсюдженим типом, так би мовити, – «жідо-росса»; найвідданішого імперського патріота, попри Союз Русского Народа з його справжніми жидівськими погромами. Щось, як певний прецедент Азефа… Феномен не менш цікавий та своєрідний, ніж добра знайома нам постать українського імперського яничара.

* * *

Тут дещо зупинимося, зробимо невеличке інтермеццо. Спробуємо розвинути тезу, підказану нам попередніми рядками. У Росії (ще і ще раз нагадаємо) напередодні революції були вигадані такі собі «Протоколи сіонскіх мудрєцов» (ПСМ), якими й досі надихаються у Москві. Та – де тут правди діти – бавляться часом і малороси, бо ж воно – малорос, без оглядки на Москву і не кихне.

Всі, у кого є щось в голові, давно знають, що не було таких «мудрєцов», та якби й були – то не вели би «протоколи», а якби й вели – то нічого подібного в них би не відшукати, але…

Ці «Протоколи» наоповідали нам жахів про жидівську змову проти цілого людства, а головне – проти кращої з кращих в ньому – Росії. Яка завжди й у всьому є правою тільки тому, що це є Росія (а хто має сумніви щодо цього, того треба негайно «замочіть в сортірє»). Одне слово, з цим – все ясно.

Серед більшовиків, і дійсно, ще перед революцією крутилося чимало жидів. А до того – й впливових, інтелектуалів. Бо покінчали хейдери, а часом – навіть російські гімназії. Отже, це саме вони, згідно з ПСМ, – і повинні були все зробити для знищення Росії; отієї самої, що ми на щастя «потєрялі». Але, чи ж дійсно зробили?

Пам’ятаєте, як нас попереджала та алармувала петербурзька листівка від 19.02.1906 – «Воззвание к русскому народу» (ми вже її цитували раніше):

Знаете ли братцы, рабочие и крестьяне, кто главный виновник всех наших несчастий? Знаете ли, что жиды всего мира, ненавидящие Россию, армяне, а затем Германия и Англия составили союз и решили разорить Россию дотла, разделить ее на мелкие царства и раздать ее врагам народа русского.

Ну, і як? – «раздєлілі на мєлкіє царства»? – «раздалі врагам народа русского»? Як же, підставляйте кишеню…

Вони – навпаки, застарілу «тюрьму народов» – перетворили на просторий концтабір народів, загнавши до нього ще майже десяток націй. Та діючи