Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

Господь, який на землі чинить милість, правосуддя та правду, бо в цьому моє уподобання, каже Господь!» (9:23). Єремія ніби хотів сказати, що Бог після зруйнування міста нічого особливого не вимагає від юдеїв і не домагається від них у майбутньому нічого, крім того, щоб дотримувалися природного закону, обов’язкового для всіх смертних. Крім того, і Новий Заповіт цілком потверджує те саме. Бо в ньому, як ми сказали, подаються лише моральні приписи, і за дотримання їх обіцяно Царство Небесне. Релігійні ж обряди апостоли скасували, після того як Євангеліє почали проповідувати й іншим народам, які були зв’язані правом іншої держави. Що ж стосується того, що фарисеї після падіння держави зберегли обряди, чи принаймні більшу їх частину, то це вони зробили більше з неприязні до християн, аніж із бажання догодити Богові. Бо після першого зруйнування міста23, коли гебреїв як полонених відведено було до Вавилону, вони враз почали нехтувати релігійними обрядами, бо в той час, як мені відомо, вони не були розділені на секти. Вони відкинули весь Мойсеїв закон і забули права [своєї] вітчизни, як цілком зайві, і почали змішуватися з іншими народами, як це досить чітко видно із книг Ездри і Неємії.

Тому нема сумніву, що юдеї і після зруйнування держави дотримувалися закону Мойсея не більше, ніж до виникнення їхнього союзу і держави. Адже, доки вони до виходу із Єгипту24 жили серед інших народів, у них не було ніяких особливих законів, вони не були пов’язані жодним правом, крім природного, а також, без сумніву, і правом тієї держави, в якій вони жили, оскільки це право не суперечило природному божественному Закону. А що патріархи приносили жертви Богові, то, гадаю, це вони робили тому, що з дитинства мали призвичаєний свій дух до жертвоприношень і більше звикли до побожності. Адже всі люди з часів Еноша25 цілком звикли до жертвоприношень, бо останні найбільше збуджували [людей] до побожності. Отож патріархи навчилися приносити жертву Богові не через повеління якогось божественного права або спільних основ божественного Закону, але тільки згідно зі звичаєм того часу. Якщо вони й робили це за чиїмось наказом, то наказ цей був не чим іншим, як правом тієї держави, в якій вони жили. Цьому праву вони й підкорялися (як ми вже тут відзначили, а також і в третьому розділі, говорячи про Мелхиседека).

Мені здається, що я підкріпив свою думку авторитетом Письма. Тепер залишається показати, яким чином і на якій підставі релігійні обряди сприяли стійкості і збереженню гебрейської держави. Це я покажу по можливості коротко, виходячи з універсальних основ. Об’єднання (societas) вельми корисним є і необхідним не тільки для того, щоб убезпечити життя від ворогів, але й для збереження багатьох речей. Справді, якби люди не бажали виявляти взаємодопомогу одне одному, то їм не стало б ні вміння, ні часу підтримувати і зберігати себе, наскільки це можливо. Адже не всі однаково до всього здатні, і не кожен був би у змозі забезпечити собі те, чого він один понад усе потребує. Сил і часу, кажу, ні в кого не вистачило б, якби він один мусив би орати, сіяти, збирати врожай, молоти, варити, ткати, шити і робити багато іншого для підтримання життя. Не кажу вже про мистецтва й науки, які також найвищою мірою необхідні для досконалості людської природи і для її блаженства. Адже ми бачимо, що люди, які живуть по-варварськи, без громадянськості (sine politia), ведуть жалюгідне і майже скотиняче життя, однак вони й те дещо, жалюгідне і грубе, яке є в них, не ведуть без взаємної допомоги, хоч би якою вона була. Тепер, якби люди від природи так і були створені, що вони нічого не бажали б, крім того, на що їм вказує істинний розум (ratio), то суспільство (societas), звичайно, не мало б потреби ні в яких законах, а лише задовольнялося б навчанням людей істинних правил моралі, аби люди цілком добровільно і від усієї душі робили те, що справді корисне. Але людська природа має зовсім інший устрій.

Звичайно, всі шукають собі користь, але домагаються речей і вважають їх корисними аж ніяк не внаслідок голосу здорового глузду (sanae rationis), а більшою мірою через жагу до насолод і афектів душі (які не рахуються ні з майбутнім, ані з іншими речами). Тому жодне суспільство не може існувати без влади й сили, а отже, і без законів, які гамують і стримують жагу і пристрасті людей. Однак людська природа не терпить, щоб її необмежено примушували, і, як говорить трагік Сенека, «жорстокого панування ніхто довго не витримував, а помірне — довго триває» (Сенека, «Троянки», дія 2, вірші 258, 259 та інші). Адже, доки люди діють лише зі страху, доти вони виконують і те, чого вони найменше бажають. Вони не беруть до уваги корисності й необхідності виконання будь-чого, але дбають лише про те, щоб не бути покараними або страченими. Вони навіть не можуть не радіти з нещастя або шкоди для повелителя, хоча б і на велику біду собі; і не можуть не бажати й не влаштовувати йому, де тільки можна, всілякі капості. Потім, люди понад усе не можуть терпіти слугування рівним собі й підкорятися їхньому правлінню.

Нарешті, нема нічого важчого, як знову забрати у людей свободу, бодай раз їм надану. Із цього випливає, по-перше, що або все суспільство повинне колективно, якщо можна, утримувати владу так, щоб усі були зобов’язані служити самі собі і ніхто — рівному собі, або ж, якщо панує незначна кількість чи тільки один, він мусить мати в собі щось вище порівняно зі звичайною людською природою або принаймні повинен щосили прагнути переконати в цьому простолюд (vulgus). Потім, закони в кожній державі слід встановлювати так, щоб людей стримував не стільки страх, скільки надія на якесь благо, що його найбільше бажають. Адже таким чином кожний охоче буде виконувати свій обов’язок.

Нарешті, оскільки послух полягає в тому, що слухаються наказів тільки з огляду на авторитет повелителя, то звідси випливає, що він не має жодного місця в суспільстві, в якому влада перебуває в руках усіх і закони санкціонуються загальною згодою, і що народ (чи будуть в такому суспільстві закони множитись, чи зменшуватися) в усякому разі перебуває однаково вільним, тому що він діє не з огляду на авторитет іншої особи, але зі своєї власної згоди. Але зворотнє відбувається там, де тільки один необмежено володіє владою, бо всі коряться наказам влади тільки внаслідок авторитету одної особи. А відтак, якщо вони від самого початку не були виховані так, щоб залежати від наказу володаря, то йому важко буде встановити, коли знадобиться, нові закони і забрати у народу свободу, раз йому надану.

Після всебічного розгляду цього перейдімо до держави гебреїв. Вони, як тільки вийшли з Єгипту, не були більше зв’язані жодним правом іншого народу, і відтак їм було дозволено освятити нові закони або встановити нові права, і заснувати державу, хоч би де вони побажали, і зайняти землі, які їм були бажані. Але вони менш за все були здатні мудро встановити правовий порядок і утримати спільно владу. Майже всі