Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

як із того, що природа, на його думку, не зберігає свого порядку. І потім гадає, що всі, хто пояснює речі й чудеса природними причинами або намагається зрозуміти їх, усувають Бога або принаймні промисел Божий. Думають, власне, що Бог доти нічого не робить, доки природа діє звичним порядком. Я ж, навпаки, думаю, що могутність природи і природні причини (causae naturales) доти бездіяльні, доки Бог діє. Таким чином, вони уявляють дві могутності (potentia), окремі одна від одної, а саме: могутність Бога і могутність речей, відомим чином, однак, визначену або (як багато хто нині охочіше приймає) створену Богом. Але що вони розуміють під тим і іншим і що розуміють під Богом та природою, вони, звичайно, не знають, — хіба що уявляють собі могутність Божу ніби панування якоїсь царської величності, а могутність природи — як панування сили й навали.

Таким чином, незвичайні діяння природи простолюд називає чудесами, або справами Божими, і він (част­ково з побожності, частково з бажання заперечити тим, хто розробляє природничі науки) не хоче знати про природні причини речей і прагне чути тільки те, в чому він найменше обізнаний і з чого внаслідок цього більш за все дивується. А це виникає тому, що він може шанувати Бога і відносити все до його зверхності й волі на єдиній підставі — тільки усуваючи природні причини і уявляючи собі речі поза порядком природи; і тому він дивується більше могуті Божій, доки уявляє собі могутність природи, немовби упокореної Богом. Це, здається, бере свій початок від перших юдеїв, які розповідали про свої чудеса, щоб переконати свого часу поган (Ethnicos), які шанували видимих богів, а саме: Сонце, Місяць, Землю, воду, повітря тощо; і показати їм, що ті боги слабкі й непостійні або мінливі і підвладні невидимому Богові. Цим вони намагалися також показати, що вся природа спрямована тільки на їхню користь завдяки зверхності шанованого ними Бога. Це так сподобалося людям, що вони досі не припинили вигадувати чудеса, аби про них думали, що вони Богові миліші за решту і що вони є кінцевою метою, заради якої Бог усе створив і постійно все спрямовує. Чого тільки не припише собі глупота простолюду, яка не має жодного здорового поняття ні про природу, ні про Бога, яка змішує рішення Бога з рішенням людей і, нарешті, яка уявляє природу настільки обмеженою, що гадає, ніби людина складає найголовнішу її частину!

Досі я докладно розповів про міркування і забобони простолюду стосовно природи і чудес. А тепер, щоб викласти предмет послідовно, я покажу: 1) що ніщо не робиться всупереч природі, але що вона зберігає вічний і незмінний порядок; і разом з тим — що треба розуміти під чудом; 2) що ми з чудес не можемо пізнати ні сутності (essentiam), ні існування (existentiam), а отже, і промислу Божого; але — що все це набагато краще виводиться з міцного і незмінного порядку природи; 3) на кількох прикладах із Письма покажу, що Письмо за рішеннями і веліннями Бога (Dei decreta et volitiones), а отже, і під промислом (providentia) розуміє не що інше, як сам порядок природи, який неодмінно випливає з її вічних законів; 4) скажу, нарешті, про спосіб тлумачення чудес Письма і про те, на що переважно слід звертати увагу в оповідях про чудеса. І це найголовніше, що стосується предмета цього розділу; і що, крім того, гадаю, немало послужить меті всієї цієї праці.

Що стосується першого [пункту], то він легко виявляється з того, що ми довели в IV розділі стосовно божественного Закону, зокрема: все, чого Бог хоче або що він визначає, містить у собі вічну необхідність і істину. Справді, з того, що розум (intellectus) Бога не відрізняється від волі (voluntate) Бога, ми вивели, що коли ми говоримо: Бог чогось хоче, і коли говоримо, що Бог розуміє це, то ми стверджуємо одне й те ж, тому з такою ж необхідністю із божественної природи і досконалості випливає, що Бог розуміє якусь річ такою, як вона є. З цього випливає, що Бог хоче тієї речі, якою вона є. А позаяк усе необхідно істинне тільки внаслідок бо­жест­венного рішення, то звідси вельми ясно випливає, що універсальні закони природи є і правдивими рішеннями Бога, які випливають із необхідності й досконалості божественної природи. Отож якби в природі трапилося щось таке, що суперечило б її універсальним законам, то це неодмінно суперечило б також і розуму, і божественній природі. Або, якби хтось стверджував, що Бог робить щось всупереч законам природи, той змушений був би в той же час стверджувати, що Бог чинить всупереч своїй природі. Безглуздіше цього нема нічого. Це саме легко можна було б вивести з того, що могутність природи справді є найбожественнішою могутністю і силою (virtus), а божественна могутність є найсамішою (ipsissima) сутністю Бога. Але про це я тепер краще помовчу.

Отож у природі не трапляється нічого, що суперечило б її універсальним законам, а також нічого, що не узгоджується з ними або що не випливає з них. Бо все, що робиться з волі й вічного рішення Бога, тобто (як ми вже показали) все, що відбувається, відбувається за законами й правилами, які містять у собі вічну необхідність та істину. Таким чином, природа завжди зберігає закони й правила, які містять у собі вічну необхідність та істину, хоча вони й не всі нам відомі, а отже, вона зберігає міцний і незмінний порядок. І жодний здоровий глузд (ratio) не радить приписувати природі обмежену могутність і силу (virtutem) і стверджувати, що її закони пристосовані тільки до якоїсь сфери, а не до всього. І справді, оскільки сила й могутність природи є самою силою і могутністю Бога, а закони і правила природи є самими рішеннями Бога, то, звичайно, треба думати, що могутність природи нескінченна, а її закони настільки широкі, що простягаються на все, що мислить і сам божественний розум. Бо інакше доведеться стверджувати, що Бог створив природу настільки безсилою, а її закони і правила встановив настільки даремними, що часто змушений знову приходити їй на допомогу, якщо хоче, щоб вона збереглася і щоб усе йшло згідно з його бажанням. Це, я гадаю, вельми чуже розуму. Отож із того, що в природі не трапляється нічого, що не випливає з її законів, із того, що її закони простягаються на все, що мислиться і самим божественним розумом, із того, нарешті, що природа зберігає міцний і незмінний лад, вельми ясно випливає, що слово «чудо» (miraculum) можна розуміти тільки стосовно міркувань людей, і воно означає не що інше, як подію, природні причини якої ми не можемо пояснити прикладом іншої звичайної речі, або принаймні не може той, хто пише і розповідає про чудо.

Щоправда, я міг би сказати, що чудом є те, причину чого не можна пояснити, виходячи з відомих принципів природознавства, за допомогою природного світла. Але, оскільки чудеса відбувалися згідно з розумінням простолюду, який, звичайно ж, про принципи природознавства нічого не знав, тому нема сумніву, що давні [люди] вважали за чудо те, чого не могли пояснити тим способом, яким простолюд звичайно пояснює природні речі, а саме: вдається до пам’яті, щоб пригадати іншу подібну річ, яку зазвичай приймають без подиву. Адже