Засадничі міфи ізраїльської політики - Роже Гароді

"Почуття, яке я відчував 60 років тому коли я вступив до сіоністського руху, у сутності те ж, що й сьогодні, я сподівався, що цей націоналізм не піде шляхом інших — почавшись із великої надії, але потім він деградував і навіть насмілився назвати себе, за прикладом Муссоліні, священним егоїзмом, начебто колективний індивідуалізм може бути більш священним, чим індивідуальний. Коли ми повернулися до Палестини, вирішальний запитання було таке:: чи хочемо ми прийти сюди як друзі, брати, члени співтовариства народів Близького Сходу або як представники колоніалізму та імперіалізму?

Протиріччя між метою і засобами її досягнення розділило сіоністів: одні прагнули одержати від великих держав особливі політичні привілеї, інші, насамперед молодь, бажали лише, щоб їм дозволили працювати в Палестині разом з їхніми сусідами заради Палестини і її майбутнього…

Не завжди все йшло гладко в наших відносинах з арабами, але, загалом, між жидівськими і арабськими селами були добросусідські відносини. Ця органічна фаза устрою в Палестині тривала до епохи Гітлера.

Це Гітлер виштовхнув до Палестини маси жидів, а не еліту, що приїхала туди влаштувати своє життя та підготувати майбутнє. На зміну виборному органічному розвитку прийшла масова імміграція, а разом з нею необхідність знайти політичну силу для її безпеки… Більшість жидів зволіло вчитися в Гітлера, а не в нас… Гітлер показав, що історія йде не дорогою духу, а дорогою сили, і якщо в народу досить сил, він може безкарно вбивати. Така ситуація, з якою нам доводиться боротися… У "Виході" ми пропонуємо, щоб жиди та араби не лише співіснували, але й співробітничали. Це зробило б можливим такий економічний розвиток Близького Сходу, завдяки якому цей регіон зміг би внести колосальний, значний внесок у майбутнє людства".

Джерело: "Джуїш Ньюслеттер", 2 червня 1958 р.

Звертаючись до XII сіоністського конгресу в Карлсбаді 5 вересня 1921 року, Бубер сказав:

"Ми говоримо про дух Ізраїлю й віримо, що ми не схожі з іншими народами. Але якщо дух Ізраїлю не більше ніж синтез нашої національної самобутності, не більше ніж гарне виправдання нашого колективного егоїзму, перетвореного на ідола, то ми, ті хто відмовляється визнавати інших кумирів, крім Володаря Всесвіту, станемо такими ж, як і інші народи, будемо пити з тієї ж чаші, що й вони, і теж сп'яніємо. Нації не є вищою сутністю. Жиди більше чим нація, вони члени одного релігійного співтовариства.

Жидівська релігія втратила коріння, і в цьому суть хвороби, симптомом якої було зародження жидівського націоналізму в середині XIX століття. Ця нова форма спраги володіння землею є тим тлом, яким відзначено все, що сучасний національний юдаїзм запозичив у сучасного націоналізму Заходу.

Яке відношення до всього цього має ідея "богообраності" Ізраїлю? "Богообраність" означає не почуття переваги, а почуття призначення. Це почуття народжується не від порівняння з іншими, а в результаті покликання і відповідальності за виконання завдання, до чого увесь час призивали Пророки: якщо ви хвалитеся своєю вибраністю замість того щоб жити за волею Божою, це — злочин".

Указавши на цю "націоналістичну кризу" політичного сіонізму, яка є перекрученням духовності юдаїзму, він закінчив так:

"Ми сподівалися врятувати жидівський націоналізм від помилки, від перетворення народу в ідола. Ми зазнали невдачі".

Джерело: М. Бубер. Ізраїль і світ. Нью-Йорк, 1948, с. 263.

Професор Юда Магнес (Judas Magnes), президент жидівського університету в Єрусалимі з 1926 року, вважав, що Білтморська програма 1942 року, що вимагала створення Жидівської держави в Палестині, призвела до війни проти арабів.

Джерело: Норман Бентвич. Заради Сіону. Біографія Юди Магнеса. Філадельфія, "Jewish Publication Society of America," 1954, с. 352.

У промові, виголошеній в 1948 році при відкритті нового університетського навчального року, Магнес сказав:

"Жиди заговорили новим голосом, голосом рушниць. Така нова Тора землі Ізраїлю. Світ у владі божевілля через фізичну силу. Нехай оберігають небеса юдаїзм[1]і народ Ізраїлю від цього божевілля. Значну частину могутньої діаспори завоював язичницький юдаїзм. У часи романтичного сіонізму ми думали, що Сіон повинен бути спокутий праведністю. Всі жиди Америки відповідають за цю помилку, за цю «мутацію» … навіть ті, хто не згодний з діями язичницького керівництва, але залишається байдужим. Анестезія морального почуття приводить до його атрофії" (там же, с. 131).

Насправді в Америці після Білтморської декларації сіоністські керівники мали могутнього заступника — США, і Всесвітня сіоністська організація переборола опір жидів, вірних духовним традиціям пророків Ізраїлю, та зажадала створення вже не "жидівського національного осередку в Палестині", відповідно до термінів (якщо не духу) декларації Бальфура часів Першої світової війни, а створення Жидівської Палестинської держави.

Уже в 1938 році Альберт Ейнштейн засудив таку орієнтацію:

"Було б більше розумним, на мій погляд, прийти до якоїсь угоди з арабами на основі спільного мирного життя, ніж створювати жидівську державу. Моє розуміння суті юдаїзму противиться ідеї жидівської держави із кордонами, з армією та тимчасовою владою… Я боюся, що юдаїзму буде завданий внутрішній збиток внаслідок розвитку в його лавах вузького націоналізму. Ми більше не жиди епохи Маккавеїв. Знову стати націями в політичному сенсі слова було б рівнозначно відходу від духовності нашого співтовариства, якій ми зобов'язані генієві наших Пророків".

Джерело: Рабин М. Менухін. Занепад юдаїзму в наш час, 1969, с. 324.

Не бракувало й протестів і після кожного порушення Ізраїлем міжнародного права. Назвемо лише два приклади, коли було привселюдно заявлене про те, про що мільйони жидів думають