До зір крізь терня, або хочу бути редактором - Святослав Караванський

В інтерв’ю для книгознавчого журналу письменниця Марина Гримич заявила, що вона боготворить тих, хто добре редагує її твори. Це одкровення свідчить, що літератор здає собі справу з важливости мовного чинника для успіху в літературі. Кожен письменник хоче, щоб йому повірили. І в цьому автору може помогти мова твору. Коли мова твору звучить правдиво, вона переконує читача у правді написаного. Сьогодні редактор від Бога – рідкість. Тих, кого турбує стан книговидання в Україні, не може не турбувати і факт дефіциту хороших редакторів.

Найпереконливішим у літературному творі завжди було, є й буде живе слово. А українське живе слово, сказати правду, у сьогоднішніх текстах далеко не реалізоване. Перейду до прикладів.

Читаю в тексті: “Адже я вже казав, що не бачив”. Це відповідь на запитання. Якась вона суха, не дуже переконлива. Бо у житті в такому разі ми скажемо “Я ж уже казав, що не бачив”. Одне слово змінилось, а фраза стала живіша, а отже переконливіша. Тотальне поширення прислівника адже серед сучасників, очевидно, пояснюється, що так найлегше конвертувати російське ведь. Але наша мова знає цілу низку “незапитаних” замінників монопольно поширеного під впливом іншої мови слова адже: бож (бо ж), ж (же), таж (та ж). Маючи це на увазі, можна “оживляти” заканцеляризовані тексти. Наприклад, читаю в інтерв’ю: “їх не переконаєш. Адже вони не болільники”. А чому не сказати коротко, без штучно притягнутого адже: “їх не переконаєш. Вони ж не болільники”?

Вираз не доводиться у комбінації сумніватися не доводиться та інших подібних штампах, хоч і має поширення, важко зарахувати до української мовної стихії. У нашій стихії функцію пари не доводиться виконує коротеньке слівце годі: сумніватися годі. Не забуваймо, що найкоротший вислів думки – найвлучніший. Хто цього не відчуває і не хоче довіритись хорошому редактору, той програє. Пише гуморист: “Посміхатися краще, навіть для риб, а про нас, людей, і говорити не доводиться”. Тут аж проситься (гумореска ж!) сказати говорити годі. Пару не доводиться можна вживати як синонім до слова годі, коли одна й та сама думка висловлюється ще раз, щоб не було повторень лексики у тексті.

Жива мова старається, де тільки можна, скорочувати довгі вирази й слова. На жаль, не всі “писателі” цю тенденцію наслідують. А шкода. Візьмім два синоніми: нераз (не раз) і неодноразово. Куди частіше подибуємо у текстах саме другу форму, хоч вона довша і тхне протоколом. Щось подібне трапляється і з синонімами міркувати й розмірковувати. Сучасні “текстовиробники” (це не мій новотвір, а вичитаний) ніби змовились: знай, розмірковують і рідко коли міркують. А це ж не спрощує читання тексту, а навпаки. Пише критик: “Автор розмірковує про світ, про смисл життя, про смерть; скажете, хто про це не розмірковує”. Тут бодай раз можна було б ужити міркує. А я б і два рази вжив міркує і гадаю, зміст нічого б не втратив: “Автор міркує про світ, про смисл життя, про смерть; скажете, хто про це не міркує”.

Не виключено, що популярність слова розмірковувати викликала його структурна близькість до російських слів рассуждать і размышлять. Але наше слово міркувати дуже добре передає ці поняття без приростка роз-. Жива мова вчить нас скорочувати зайву словесність, і цю науку не слід забувати редагуючи, тоді пані Гримич нас обожнюватиме.

Копіювання канцелярського стилю в мові художнього твору, в журналістиці та в побутовому мовленні обертає і художній твір, і газетний репортаж, і наше щоденне спілкування на неживий книжний жаргон, окреслений народом, як “повстяна мова”. Носіїв же такої мови народ прозвав “повстяними язиками”.

Вживання простіших, коротших і дохідливіших словесних форм варто, зрештою, практикувати і в канцеляріях. Побіч естетичного поліпшення сухої протокольної лексики, жива мова скорочує задовгі закрутисті пасажі та пожвавлює виклад змісту.

Художній же твір – це царство живої мови. І включати в художню розповідь протокольні вирази та протокольний стиль значить приректи свій твір на забуття.

Пише класик минулої епохи: “Він працює у ритмі пісні…. в залежності від настрою”. Класик взорувався на поширений в офіційному російському вжитку зворот в зависимости от. Цей зворот у значенні прийменника поширився в росіян, бо це була єдина наявна у російській мові словесна композиція, що відповідала нашому звороту у значенні прийменника залежно від. Тобто, не було вибору. Інакше годі сказати. Наша ж мова на цей випадок має короткий синонім задовгого виразу: залежно від. Уживши цю форму класик міг би ‘розпротоколити’ свою мову і не прирікати її на забуття: “Він працює у ритмі пісні… залежно від настрою”.

Але жива мова знає ще коротшу форму, яку можна вжити замість у залежності від. Наприклад, питаючи хліборобів про початок жнив чи косовиці, можна почути: “Це як до погоди”.

Сучасники, навчені у школах у такому разі скажуть: “Це залежно від погоди” або й “Це в залежності від погоди”. Чи ж не краще те, що найкоротше? Нащо розтягати свою мову, коли можна бути лаконічним?

Тоді й пасаж соловецького класика можна висловити дуже коротко: “Він працює у ритмі пісні… як до настрою”.

Чого вчать наведені приклади?

Прислухаймось до живого мовлення – там є секрети літературних стилів. Навіть в українських зрусифікованих містах можна запозичити зразки української мовної стихії в російських шатах. Прислухайтесь і Ви почуєте “Я же тебе говорил…”, “аж зло берет” і т. п.