Аналітична історія України - Олександр Боргардт

російсько-англійський дипломатичний інцидент, обмін нотами, вимоги відшкодування і т.і. В історії все це отримало назву «Ґульського інциденту», за назвою ближчого англійського порту. Потім, при заключенні миру, покликана третьою стороною Англія – буде підтримувати Японію. Втім, російський адмірал по поверненні з японського полону, буде клястися, що японці там таки були; та буде ще й посилатися на якогось японського перукаря, який підстригаючи йому бороду в полоні – «довєрітєльно сообщіл»… Тільки от невідомо, якою мовою?

Вище, перелічуючи причини, з яких ескадра була приречена, ми указали лише дві. Але третьою з них, та чи не важливішою від попередніх, – слід би вважати персону самого адмірала З. П. Рождєствєнского. Звернімося до відомого російського публіциста тих років, В. Г. Короленка; він пише з цього приводу наступне:

Причини поразки очевидні, флот ішов на вірну загибель. Набагато цікавішою є та підкладка справи, яка підготувала цю вірну загибель, ті умови, що створили Цусіму набагато раніше від самого цусімського бою. Хто ж, як не адмірал Рождєствєнскій оповість нам про це, хоча би… хоча би це навіть було неприємне його начальникам?… Але, замість усього цього ми знову почули стару, заїжджену вульгарну формулу… Розповівши про те, як ретельно та уміло адмірал Тоґо укривав від супротивника дислокацію свого флоту, – адмірал Рождєствєнскій дивує світ наступним неочікуваним політичним викриттям:

«Цього (тобто місця постою японської ескадри) не знав навіть адмірал союзного японцям англійського флоту, що зібрав свої сили у Вейхай-веї, в очікуванні наказу знищити російський флот, якби ця кінцева ціль Англії виявилася не під силу японцям».

(В. Короленко, Полн. собр. соч., Санкт-Пб, 1914, т. 6, с. 371; цитату побрано з газ. «Санкт-Петербургские ведомости», № 281, 1906).

Адмірал нахабно бреше, бо Англія – в жодному разі, не була союзником Японії, англійський же флот був не у Вейхаї, поруч із Порт Артуром, а в Гонґконґу, за тисячі кілометрів від Тсушіми, але… Він добре знає це, бо виріс у країні, де брехня сотні років замінює істину, а він належить до її верхівки, та має повне право брехати, що тільки заманеться. Отже, не дивуйтеся. Що ж до абсолютно безпідставних звинувачень Англії, то тут буде потрібне пояснення. Справа в тому, що першим ворогом Росії завжди була та країна, яка заступала їй шлях до світового панування (того самого, для якого Росія, власне, й створена), звичайно – найбільш потужна з країн світу. Такою впродовж XIX ст. – була Британська імперія. З її упадком місце ворога Росії № 1, цілком слушно посядуть США.

З цього приводу привертає увагу тогочасна петербурзька чорносотенна листівка від 19.02.1906 – «Воззвание к русскому народу». Там, прямо й безпосередньо беруть бика за роги (зберігаємо мову, гріх таке щось перекладати):

Знаете ли братцы, рабочие и крестьяне, кто главный виновник всех ваших несчастий? Знаете ли, что жиды всего мира, ненавидящие Россию, армяне, а затем Германия и Англия составили союз и решили разорить Россию дотла, разделить ее на мелкие царства и раздать ее врагам народа русского.

Отже, як бачимо, за всім, крім універсальних жидів, – стоять Німеччина та Англія. Дещо цікаве знаходимо й далі:

Затем хотят позднее хитростью и обманом отобрать землю у русского мужика и самого его обратить в раба жидовского, попов его расстричь, а православные церкви и монастыри обратить в жидовские хлевы и свинарники.

Тут, як і взагалі, зворушує суто російських масштабів ерудиція. Автори листівок навіть не знають, що жодних там «жидівських свинятників», – бути не може, бо жидівство забороняє вживання свинини. Втім, як і іслам.

Але, адмірал – то не шереговий чорносотенний невіглас (принаймні – офіційно) та з приводу його ідіотичного інтерв’ю виникнув черговий дипломатичний інцидент та обмін нотами. Росії знову прийшлося вибачатись.

* * *

Гріх було би не скористатися з нагоди, зі сприятливого контексту, та не згадати про вирішальну роль імперського дологічного мислення. Таке не в стані простежити, проаналізувати пов’язань причини та наслідку, всі власні невдачі приписує, незмінно, діям ворожої сили. Подібно, середньовічний чернець, що перебрав учора, а сьогодні посадив кляксу переписуючи життєопис мученика, який ніколи не існував, – певний, що винна в цьому не його власна рука: що її підштовхнув диявол. У повищій листівці маємо повнісінький набір ворожих сил: жиди всього світу, вірмени (!), Німеччина з Англією: хто тільки завгодно, та не ті, хто визначають стан речей у Росії. Але, уявимо собі дещо не до уяви: за російськими молитвами Бог раптом прибрав усіх перелічених зловмисників: жидів, вірмен, а до них і Німеччину з Англією. Хто би тоді був винний у сталих російських негараздах? – росіяни? Що ви, що ви, – далебі! – знайшлися би винні, як не індійці то китайці… Підкреслимо, що подібне мислення геть перекриває дорогу до виявлення власних помилок, до набуття досвіду та самодосконалення.

Зауважимо ще, що дологічне мислення, первісне та магічне, побудоване на концепції ворожих сил, – доіснувало в Росії від часів її історичного виникнення та по наші часи. А значить визначило її стан постійного відставання від країн цивілізованого світу. А поки воно буде існувати, – Росія полишиться й найбільш невлаштованою з країн світу, які б перетворення в ній не відбувалися. Але, повернемося до справи.

З іншого боку, був у цьому ще й елемент, так би мовити, – підсвідомо логічний, про це вже дещо йшлося. Бо ворогом для всіх трьох імперій Росії, що пнулися до світового панування, була завжди могутніша на свій час країна світу; яка де факто перекривала шлях до цього панування. Тоді була Англія, потім – Німеччина, згодом США – «амєріканскій імперіалізм». Цей «імперіалізм» за двох Світових воєн не набув собі за межами США жодного квадратного метра терену, а – все одно, поганий. Втім, усім цим пропаґандовим наклепам давно ніхто у світі не вірив, за винятком власних підданих, тупих та невігласних, свідомість яких давно було з успіхом замінено на купу умовних рефлексів.

В російському народі напередодні війни спостерігався небувалий патріотичний підйом: «Япошкі? – да ми етіх косоґлазих шапкамі закідаєм!» Але, нарід воює та не веде війни. Війну ведуть начальники, з одним із яких ми вже дещо ознайомились. Головнокомандуючий, генерал А. Н. Куропаткін, був перед тим 8 років військовим міністром та блискуче ставив петербурзькі військові паради. Отже, усім чого навоював, – зобов’язаний собі й тільки собі.

Цікаво підкреслити, що перед початком війни генерал особисто інспектував Далекий Схід та мимохідь завітав і до Японії, де йому, нічого особливо не укриваючи, та не без щіпки хизування, чимало показували. Повернувшись додому він,