Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Перейдемо до відношення Азєфа до поліції. До числа співробітників Азєф був прийнятий 1892 року. Він спочатку давав відомості департаменту поліції, потім поступив у розпорядження начальника охоронного відділу в Москві; потім переїхав за кордон, знову спілкується з департаментом поліції, і, коли директором департаменту був призначений Лопухін, переїхав у Пєтєрбурґ, де перебував до 1903 року. У 1905 р. поступив у розпорядження Рачковского, а наприкінці 1905 р. тимчасово відійшов від аґентури та працював у пєтєрбурзькому охоронному відділенні. Очевидно, коли Азєфа починали часом підозрювати, Азєф тимчасово відходив від аґентури.

(теж там с. 143)

Деякі необхідні примітки: пояснення. П. І. Рачковскій, наступник генерала Лопухіна, – це той, від «Протоколов Сіонскіх Мудрєцов», яких замовив «сочініть» своєму дрібному сексоту Матвєю Головчінскому; та яких літературно оформив та видав відомий православний діяч Сєргєй Нілус, відмінно знаючи, що це – фальшивка. Отже, слід гадати, що для більшості тодішнього загалу вся чарівність ситуації полягала не на тому, що Азєф був революціонером, а на тому, що він був жидом, який щиро співпрацював (щоправда – за певні гроші) із кублом затятих жидофобів, отих – «Бєй жідов, спасай Россію!» Втім, то була всього тільки Росія, та годі було би там шукати принципових. Навіть серед жидів, яким відверто погрожували винищенням…

Однак, справа не в тому. Всюди, коли починали якусь діяльність революціонери, державна «охранка» намагалася набути серед них своїх людей, шпигунів та провокаторів. Спромогаючись їх знешкодити; справа радше банальна.

* * *

Були аґенти «охранкі» – годі казати, й серед більшовиків. Таким був Сталін, це добре відомо, а судячи з ситуації з його Туруханським засланням, з якого він ніяк не міг збігти, – певний вплив мав на «охранку» й ворожий тоді йому Лєнін. Одне слово, справа цілком звичайна.

Привертає увагу тут зовсім інше, чому якось не надавали досі належного (чи – може жодного?) значення дослідники; а шкода. Справа в тому, що цей «випадок Азєфа», можливо, припіднімає нам крайчик тієї завіси, яка десятками років відокремлювала від громадськості таку важливу проблему, як співробітництво двох найбільших політичних сил Другої імперії: «охранкі» – і революціонерів.

Дійсно, обміркуємо дещо становище Азєфа. Як аґент поліції він зобов’язаний був прирікати на неуспіх плани революціонерів, відводити загрозу від тих, на кого вони замахувалися. Однак, що ж ми бачимо? Убито військового прокурора, пєтєрбурзького «градоначальніка», убито кілька губернаторів, міністра внутрішніх справ; убито навіть великого князя!.. Доведено було, що Азєф 1904, перед замахом на фон Плєве, готував замах на П. Рачковского, з якихось причин змінивши потім власні плани. А сам П. Рачковскій, в свою чергу, – заздалегідь знав, що готується замах на фон Плеве; та – нічого з цього приводу не робив. Дивні справи…

А, що ж поліційний аґент Азєф, – як поліція йому всі ці вбивства дарує? – а, дарує ж…

Все це наводить на думку, що ми ще далеко не все знаємо. Традиційно просте для історії протистояння, революціонери – царизм, – було насправді набагато складнішим, але – чи довідаємося ми про це? – чи маємо такі шанси? Бо, дійсно, «охранкі» давно немає, а «рєволюціонєри»? – від них про це співробітництво багацько не довідатись. Бо, при імператорському дворі діяли впливові угруповання, ворожі одне одному, які й зводили порахунки; часом – і руками терористів. Бо, як геть розколений був на ворогуючі сили революційний табір, то навіщо думати, ніби царизм був монолітним? – адже, це Росія…

Те, що при цьому загинув навіть один із великих князів – може свідчити й про ворожнечу (та – яку!) всередині клану отих псевдо-Романових (нащадків, виключно, Єкатєрініного байстрюка Павла). Бо, деякі автори пишуть, що їх на той час наплодилося таки чималенько. Це може якоюсь мірою пояснити й те, чому більшовики, які легко ліквідували царську родину, так само легко повипустили за кордон інших «Романових» на чолі з матір’ю Ніколая II. Яке ж могло бути в усьому знову ж змовницьке комбінаторство? – бо ж, іще декабристи передбачували знищення всієї царюючої родини.

Багацько, чого ми не знаємо. А, ще більшого, певно, не узнаємо ніколи.

* * *

Але, складні та не в усьому зрозумілі для нас відносини есерів, більшовиків і царської охранкі, є лише часткою того, чого ми ще й приблизно не знаємо. Тією ж верхівкою айсберґа. Не випадково ж, чи не найбільш відповідальний період історії партії – її зародження та становлення, – так і не знайшли справжнього віддзеркалення в історії.

Мимриться щось там про попередників, про такий собі петербурзький «Союз Борьби за Освобождєніє Рабочєго Класса» (оті, пам’ятні нам усім Аксєльрод, Дейч, Засуліч, Ігнатов, Плєханов) та всяке інше. Про «робітничі гуртки», в яких висунувся на перший план своєю полум’яною красномовністю недорікуватий «наш Ільіч», та… мало про що там іще, аби не про головне.

Але той же Лєнін писав, що як «рабочій-аґітатор» добре робить свою справу – йому не слід працювати, його має утримувати партія, на власні гроші. Та й сам Лєнін (а за ним – і купа інших) ніде й ніколи не працювали. А він сам – іще роками кайфував за кордоном, де життя, що би там не казали – було дорожче, ніж у Росії.

Так от, звідки ж на це все бралися гроші? – адже й каса охранкі не була бездонною.

Лише глухо довідуємося, та не з партійних джерел, що «господа россійскіє соціал-дємократи» починали свій історичний шлях не як політична течія чи партія, як оті ж соціал-демократи на Заході. Ні, вони й тут «пошлі своім путєм», та на початку діяли радше, як звичайна орґанізація рекетирів. Робилося це так. Підготувавши ґрунт та збаламутивши робітників якоїсь фабрики, вони з’являлися до її власника та ставили його перед альтернативою: або сплатити їм певну скромну суму, або втратити від наступного страйку набагато більше. Тим, власне, й жили. Зауважимо тут, що робітничий рух, разом із прагненням поліпшити умови життя та праці робітників, представлений соціалістами, соціал-демократами, чи як їх там іще, – існував по всіх розвинених країнах світу, але подібні заходи – там невідомі. В Росії їм сприяв у найвищому ступені – рабовласницький характер суспільства, з його традиціями: обдирати не скільки можна, а – скільки влізе, до останнього.

Так само глухо чуємо про партійне полювання на багатих спадкоємиць з боку спеціально уповноважених на це партійних альфонсів. Успішне одруження тягнуло за собою прискорене отримання спадку (були батьки – й не стало), який по тому, повністю або переважно, перекачувався до партійної каси. У закордонних революціонерів така практика – теж