Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Такий знавець Січі, як Д. Яворницький пише щось там про острови, де були ще й мусульманські та жидівські цвинтарі; от вам і «поруґатєлі»…

Істу скарбницю жидофобства відкриваємо у поштивого Фєдора Міхайловіча Достоєвского, з його незмінними «жідішкамі і полячішкамі». В той час, як не надто вражений російською ксенофобією Н. С. Лєсков у своїй брошурі «Евреи в России» вважав, що потрібно, за прикладом цивілізованих країн, відмінити обмеження для жидів і в Росії, – Достоєвскій писав (наводимо, можна сказати, класику):

Обмежити права жидів у багатьох випадках можна й повинно. Навіщо, навіщо підтримувати цей status in statu («державу в державі», О. Б.)? Вісімдесят мільйонів існують лише на підтримку трьох мільйонів жидішків. Наплювати на них.

(Ф. Достоевский, Полн. собр. соч. в. 30 тт., Ленинград, 1981, т. 24, с. 212)

Найменший життєвий успіх когось там (особливо жида), цей великий гуманіст сприймав як особисту образу. Так, коли британському жидові Б. Дізраелі, який багато років плідно очолював уряд Британської імперії, – дали за заслуги звання лорда, це вкрай переповнило чашу терпіння письменника:

Коли жидішку Дізраелі зробили віконтом Біконсфільдом – це було у нас мало не святом для газет.

(теж там, с. 259)

Зауважимо, що він того «жидішку Дізраелі» ніколи в житті й на власні очі не бачив, а ба… все одно не любить. Оце дійсно, справжня російська людина, нічого не сказати…

Не відставав від нього й «пєвєц скорбі народной», революційний демократ Н. Нєкрасов, той самий, що закликав віленського губернатора М. Муравьєва («вєшателя»): «Виновных нє щади!» «Віновниє» – були поляки та литвини, що хотіли вирватися з царської тюрми народів. Не будемо далеко пошукувати, наведемо головне:

В Варшаве, в Одессе,

В Москве, в Петербурге

Банкирские фирмы у них –

На аки, на раки,

На берги, на бурги

Кончаются прозвища их…

Це, з поеми «Современники». Як бачимо, він був не тільки «протів развітія капіталізма в Россії», але мав і ширший діапазон від Фєдора Міхайловича: на «-акі» та «ракі» – то греки, а от на «-бергі» та «-бургі» – то жиди та німці. Щодо «полячішєк» він сказав усе отим – «Віновних нє щаді!» А, до речі, – з якою поетичною майстерністю висловлена сама думка! – хіба не так? Цей, схоже, теж не полюбляв жидів за користолюбство, – чи ж це гідно пристойної людини: вимагати обов’язкового повернення позичених грошей?

Такий корифей російського слова, як граф Л. Н. Толстой, жидівством, схоже, теж не захоплювався. Принаймні, поруч нього крутилося чимало тих же сербських пройдисвітів, а от про жидів – не чути. Та, якось і не поєднуються вони. Він же – «зєркало русской рєволюції», за Лєніним, – так і не поклопотався віддзеркалити хоч єдиного. Не зважаючи на те, що у тій революції – ними греблю гати: від Дори Брілліант та Єлізавети Драбкіной – та аж по самого некоронованого короля революції, Льову Троцкого; або Євно Азєфа.

Згідно Зінаїди Ґіппіус – дружини Дмитра Мережковського (а їй – не можна не вірити), переконаним та полум’яним жидофобом був і той, ніжний лірик від «Нєзнакомкі» (а, якби вона виявилася жідівкою, тоді як?), Алєксандр Блок. Що потім так нечекано скурвився, очоливши банду червоних мародерів, – самим Христом («Двенадцать»). До речі, добре знаючись на прізвищах, можу засвідчити, що Блок – з набагато більшою ймовірністю є прізвище жидівське, ніж німецьке.

Отже, підсумуємо остаточно: тоді й тепер, як воно було та в чому різниця?

Бо там та тоді, погроми, як вони й бували, то стихійно, як виники воєнних дій. А тому ніколи й ніким не обґрунтовувалися теоретично. Інша справа, погроми російські, XX ст., продуманий та цілеспрямований терор проти певного народу, підкреслений пропаґандовою навалою та хитрими теоретичними «обґрунтуваннями». Навмисні вигадки про «жідо-масонов» або «сіонскіх мудрєцов».

Жидівські погроми в Росії на початку XX ст. (!) – були кінцевим продуктом розвитку ксенофобної імперської культури, проходили у мирний час та під наглядом поліції; не кажучи вже про те, що часто нею ж бували й орґанізовані. Це не слід заперечувати: було з’ясовано ще тоді. Нагляд поліції був потрібний і тому, що люди хутко почали орґанізовувати загони самооборони проти погромників. От, аби вони не лізли не в своє діло, – за тим і наглядала царська поліція.

* * *

Але, в Росії – ще царській, без підтримки народу – не можна: не те. Це є понад цікавий імператив, на якому теж неможливо не зупинитись. Справа в тому, що керівники цієї імперії – часом, кримінальні злочинці, – добре знали, що вони є злодії. А тому й намагалися до своїх злочинств приєднати якомога більше людей: цілком природний інстинкт. Слушно міркуючи, що як його особисто – ще можна повісити, то вже цілий натовп – не повісити нікому. Звідси ж і оте, зворотнє – пам’ятаєте? – так, «царскіє сатрапи» щось там і дійсно нашкодили, але – до чого ж тут нарід? Він – чистий, як сльоза…

Отже, без народної підтримки не можна ніяк, та під патронатом та за ідеєю міністра внутрішніх справ В. К. фон Плеве, якого незабаром уколошкають есери, – створюється відомий Союз Русского Народа. Який згодом охопить десь до дев’яти сотен орґанізацій по губерніях у межах отієї «чєрти осєдлості», де дозволялося стале проживання жидів (Литва, Білорусь, Україна).

І його, і дочерню, так би мовити, орґанізацію, «Союз Міхаіла Архангєла», – так само старанно опікуватиме наступний міністр, П. А. Столипін (1862–1911), кумир та улюбленець сьогоднішнього «устроітєля Россіі», письменника А. І. Солжєніцина. Опікував та підтримував, поки і його 1911 не уколошкали.

В той час, коли Гітлер нищив жидів як неповноцінну, але людську расу, П. А. Столипін пішов значно далі. Він взагалі не вважав їх людьми, та відкрито про це писав. В повному обсязі хай цим насолоджуються його шанувальники, а ми наведемо одне-єдине речення; в ориґіналі, щоби не псувати перекладом:

Необходимо понять, что расовые особенности так отграничили еврейский народ от всего человечества, что они из них сделали совершенно особые существа, которые не могут войти в наше понятие о человеческой натуре.

(газ. Новое время, жовтень 1911)

Підкреслимо, що чогось подібного не знайти у світовій расистській літературі: такого не писали про неґрів американці, ні навіть афріканери. Не писали такого про жидів і гітлерівці, творці Голокосту. Отже, в Росії ще раз можуть пишатися «благородной гордостью» – рекорд!.. «Русскіє опять удівілі мір!»

Тоді ж було