Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі

проте я так тремтів від жаху, що вдягнув светр і хутряну куртку, — та мої зуби все одно вибивали морзянку. Моя шкіра вкрилася холодним липким потом. Атака тривала п’ятнадцять годин. Потім вибухи припинилися. Мабуть, загороджувач витратив увесь запас глибинних бомб і пішов. Ці п’ятнадцять годин атаки видалися мені п’ятнадцятьма століттями. По думки я ще раз прожив усе своє життя. Я пригадав усі свої погані вчинки, всі дурниці, через які непокоївся. До служби на флоті я працював клерком у банку. Я нервував через те, що мусив багато працювати, але отримував невелику зарплатню, і що у мене відсутні були будь-які перспективи зробити кар’єру. Я тривожився, що у мене немає свого будинку, що не можу купити нове авто, нове вбрання для дружини. І як же я ненавидів свого начальника — діда, який постійно був чимось незадоволений, бурчав і чіплявся до мене! Я пригадав, як пізно ввечері виснажений повертався додому і сварився з дружиною через якісь дурниці. Я комплексував через непривабливий шрам на лобі, що залишився в мене після автомобільної аварії.

Як давно це було! Якими безглуздими здавалися всі ці проблеми, коли навколо все кипіло від вибухів, і я щомиті міг загинути. І тоді я заприсягнувся: якщо знову побачу сонце і зірки, то ніколи більше не хвилюватимуся. Ніколи! Ніколи! Ніколи! За ці п’ятнадцять годин я Дізнався про мистецтво жити більше, ніж за чотири роки навчання в університеті в Сіракузах».

Так трапляється досить часто: ми мужньо зустрічаємо серйозні життєві випробування, але не можемо протистояти дрібницям, які взагалі не заслуговують на нашу увагу.

Наприклад, у своєму «Щоденнику» Семуель Пепіс розповідає про страту сера Гаррі Вейна. Він бачив, як Вейну публічно в Лондоні відтяли голову. Піднявшись на ешафот, той не благав зберегти йому життя — він просив ката, щоб сокира не зачепила болючого фурункула на його шиї.

Це — та сама риса людської натури, яку виявив адмірал Берд у жахливому холоді й темряві полярної ночі. Людина може витерпіти будь-які серйозні життєві злигодні, але пасує перед дрібницями. Вона долає труднощі, нехтує небезпекою і не зважає на нестерпний холод. «Проте, — каже адмірал Берд, — я знав двох нерозлучних друзів, які перестали спілкуватися через те, що один поставив скриню зі своїм інструментом на місце, відведене другому. Я був знайомий з людиною, яка не могла їсти, поки не знаходила в їдальні місце, звідки не було б видно одного завзятого прибічника правильного харчування, який робив двадцять вісім жувальних рухів, перш ніж проковтнути їжу».

«Під час зимівлі за Полярним колом, — стверджує адмірал, — дрібниці мають таку силу, що можуть довести до сказу навіть дисципліновану людину». Вони ж є причиною «половини серцевих нападів у світі».

Принаймні, такої думки дотримують фахівці. Наприклад, суддя Джозеф Сабат із Чикаго, який провів понад сорок тисяч шлюборозлучних процесів, упевнено заявляв: «Всі нещасливі шлюби засновані на дрібницях». Френк С. Хоган, прокурор округу Нью-Йорк, казав: «Більше половини кримінальних злочинів, що потрапляють на розгляд суду, були вчинені через дурниці. Показна ресторанна бравада, сімейні суперечки, ущипливі зауваження, зухвалі слова та поведінка — ось ті дрібниці, які спричиняють напади і вбивства. Мало хто з нас стикався у житті зі справжніми труднощами й жорстокістю. Адже саме ляпаси нашому себелюбству, амбіціям і гордощам є причиною половини серцевих захворювань у світі».

У своєму першому шлюбі Елеонора Рузвельт «тривалий час почувалася некомфортно», бо її новий кухар погано готував. «Але якби це сталося зараз, — казала місіс Рузвельт, — я просто знизала б плечима і забула про цю дрібницю». Чудово! Саме так поводяться дорослі люди. Навіть деспотична Катерина Велика зазвичай лише кепкувала з невдалих «шедеврів» кухаря.

Якось ми з дружиною обідали у нашого друга в Чикаго. Він не дуже рівно відрізав шматок м'яса. Я не помітив цього. А навіть якби й помітив, не звернув би уваги. Але його дружина побачила це і напала на нього при нас: «Джоне, — скрикнула вона, — чи ти не бачиш, що робиш? Невже ти не можеш різати акуратніше?»

Потім вона звернулася до нас: «Він завжди незграбно поводиться за столом. І навіть не намагається виправитися». Може, він і не збирався лінійкою вимірювати відрізувані скиби, але мене вразив його терпець — як він міг прожити з такою дружиною двадцять років. Як по правді, то я краще харчувався б хлібом із сосисками та гірчицею, але в доброзичливій атмосфері, — ніж їсти качку по-пекінському й акулячі плавці під акомпанемент жінчиної лайки.

Незабаром і ми запросили на обід цю подружню пару. Якраз перед тим, як вони мали прийти, моя дружина виявила, що три серветки на столі не гармонують зі скатертиною.

«Я кинулася до кухаря, — розповідала вона мені пізніше, — і дізналася, що три інші серветки з комплекту відправили до пральні. Гості вже стояли на порозі, і часу накрити стіл наново вже не залишалося. Я готова була розридатися. В голові снувала лише одна думка: „І через цей безглуздий збіг обставин я маю зіпсувати собі весь вечір?!“ Потім я опанувала себе, і вирішила будь-що перебути час собі на втіху. І цілий вечір у мене був піднесений настрій. Я подумала, що краще виглядатиму в їхніх очах неохайною господинею, ніж знервованою жінкою з кепським характером. Та, наскільки я зрозуміла, ніхто навіть уваги не звернув на ті серветки!»

Відомий правовий принцип каже: «De minimis non curat lex», що в перекладі означає: «Закон не вдається до дрібниць». І людина не повинна зважати на дрібниці, якщо хоче зберегти душевний спокій.

Здебільшого, все, що нам слід зробити, щоб не дратуватися через дрібниці, — це створити в своєму мозку нову настанову, спрямовану на задоволення. Мій друг Хоумер Крой, автор книги «Вони мали побачити Париж» і десятка інших творів, наводить чудовий приклад того, як можна це зробити. Під час роботи над однією зі своїх книг Крой мало не збожеволів. Причиною його розпачу було деренчання радіаторів у його нью-йоркській квартирі. Пара клекотіла в трубах, а мій друг клекотів од люті за своїм письмовим столом.

«Тоді, — розповідав Хоумер Крой, — я вирушив із друзями у похід. Я слухав, як тріскотять гілки в багатті, і думав, що цей звук нагадує мені шипіння пари в радіаторах. Чому ж мені приємно чути тріскотіння палаючого хмизу, а булькіт у трубах викликає відразу? Коли я повернувся додому, то сказав собі: „Мені подобається звук, із яким горять дрова. Шум води у трубах