Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

19 серпня 1920 р. розпочалося знамените повстання Антонова. Воно охопило більшу частину Тамбовської губернії й суміжні території. Серед його учасників налічувалося понад 40 тис. селян. З'їзд тамбовських повстанців ухвалив програму знищення радянської влади, скликання Установчих зборів із рівним представництвом різних соціальних груп, передання землі тим, хто її обробляв (подібні документи підготували й повстанці Поволжя, які також закликали до передання влади народові «без поділу на класи чи партії»). На антоновців неможливо було навісити ярлик «куркулів», оскільки навіть за офіційними повідомленнями від 25 до 80 % їхнього складу становили незаможники та середняки. Протягом кількох місяців більшовики не могли проти них нічого вдіяти, й лише в травні 1921 р. повстання було повністю придушене регулярними військами під командуванням М. Тухачевського (але ще десь до середини 1922 р. в цьому районі продовжували діяти розрізнені групи). Лють карателів не знала меж: вони знищували цілі села, як це згодом нацисти вчинили з чеським селом Лідіце.

В Україні широкого розголосу набуло велике повстання під проводом Григор'єва. 20 тис. його учасників мали у своєму розпорядженні 50 гармат і навіть шість бронепоїздів. На думку радянських істориків, саме це повстання перешкодило запланованому вторгненню Червоної армії в Румунію на допомогу Угорській Радянській республіці Бели Куна. Однак серед численних українських повстанських загонів найбільше уславилося з'єднання анархіста Н. Махна. В певний момент воно налічувало до 40 тис. бійців. Якийсь час існував союз селянського вождя з червоними проти білих, та після січня 1920 р. махновці протягом восьми місяців запекло билися з більшовиками.

Слідом за коротким відновленням цього союзу в жовтні та листопаді 1920 р. (з метою розбити спільними силами Врангеля) аж до серпня 1921 р. знову тривали бої між повстанцями та червоними.

Махно так пояснював привабливість для селян анархізму: вони були проти пана й багатого куркуля, але також і проти політичної й адміністративної влади державних урядовців. Детальніший аналіз цього явища пропонує роман Б. Пастернака «Доктор Живаго»: «Селяни повстали, без кінця відбуваються повстання. Ви скажете, що вони неперебірливо борються як з червоними, так і з білими, хто б не був при владі, що вони просто виступають проти будь-якої офіційної влади, бо не знають, чого хочуть. Дозвольте мені не погодитися. Селянин дуже добре знає, чого хоче, краще, ніж ви чи я, але він хоче чогось цілком відмінного. Коли розпочалася революція, вона пробудила його, і він тоді вирішив, що це було здійснення його мрій, його давніх мрій жити анархічно на своїй власній землі працею своїх рук, цілком незалежно й не відчуваючи себе зобов'язаним нікому ні в чому. Але замість цього він побачив, що лише проміняв старе гноблення царської держави на нове, куди жорстокіше ярмо революційної наддержави. Тож чи слід дивуватися, що села неспокійні, що вони не можуть вгамуватися!..»

Григор'єв і Махно не були, звісно, єдиними українськими «бунтівниками». Наприклад, батько Зелений очолював велике повстання на Київщині. Було також багато інших.

У лютому 1921 р. ЧК повідомляла про 118 значних повстань в Україні. Стосовно ж дрібних інцидентів, то лише протягом чотирьох днів у квітні того ж року чекісти рапортували про групу з 10 осіб, які відібрали зерно й убили урядовця в Подільській губернії, про загін із 50 озброєних кулеметами вершників на Полтавщині, котрі атакували цукроварню, вбили п'ять сторожів й забрали 18 коней, 306 тис. крб і дві друкарські машинки, про загін чисельністю в 200 вершників у Харківській губернії, що напав на залізничну станцію й до підходу бронепоїзда устиг знищити 26 червоноармійців.

Партизанська боротьба в Україні точилася ще тривалий час. Так, у Лебединському повіті Сумської губернії аж до 1928 р. активно діяв повстанський загін, інший загін кількістю понад 20 чоловік до того самого року оперував поблизу Білої Церкви на Київщині. Такі ж повідомлення надходили і з інших регіонів колишньої імперії, особливо з Північного Кавказу й Середньої Азії.

Дуже знаменний факт до Антонова, окрім селян, приєднувалися також робітники («включаючи кілька залізничників», як зазначалося в офіційному документі). Ми не маємо наміру аналізувати тут робітничий рух, але в даному випадку для нас цікаво, що робітники теж почали виступати проти комуністів. Ще в 1918 р. відбулися великі робітничі страйки й демонстрації, навіть у Петрограді, а в багатьох містах Уралу ліві есери збурили проти більшовиків «відсталі елементи» з числа фабричних робітників. В Іжевську виникла 30-тисячна «Іжевська народна армія», котра згодом приєдналася до Колчака. Більше того: за офіційними радянськими джерелами, робітники висували «чисто селянські» вимоги, наприклад, щодо скасування примусових реквізицій продукції селянського виробництва.

Ще зловіснішим (з точки зору більшовиків) виглядало зниження надійності Червоної армії. Число дезертирів і тих, хто ухилявся від призову на військову службу, становило пересічно 20 % її особового складу (а в деяких місцевостях навіть до 90 %). Восени 1920 р. в одній тільки Тамбовській губернії налічувалося 250 тис. червоноармійців-дезертирів. У березні 1919 р. військова бригада в Білорусії, рекрутована головним чином із російських селян Тульської губернії, приєдналася до місцевих селянських повстанців. Разом вони утворили тут «народну республіку». Командир Червоної армії Сапожков у липні 1920 р. очолив виступ у Поволжі 2700 вояків. Після загибелі Сапожкова керівництво перейняв Сєров, і під його проводом загін активно діяв ще два роки й навіть захопив кілька міст. Ще в січні 1922 р. він налічував у своєму складі 3000 чоловік. У грудні 1920 р. інший командир Червоної армії — Вакулін підняв повстання в Донській області. Чисельність його бійців швидко зросла з 500 до 3200, а після загибелі Вакуліна його наступник Попов за станом на березень 1921 р. мав у своєму розпорядженні вже 6000 чоловік. У лютому 1921 р. бригада Першої кінної армії, що користувалася особливою ласкою Сталіна, на чолі зі своїм командиром Маслаком перейшла на бік Махна.

Але найкритичніша ситуація склалася під час повстання на Кронштадтській військово-морській базі 2 березня 1921 р. Повстанці добре розуміли селянські вимоги. У газеті «Известия ВРК» від 16 березня 1921 р. вони підкреслювали: «В обмін за майже повністю реквізоване зерно, за конфіскованих корів та коней вони (селяни — Ред.) одержали наскоки ЧК і каральні команди». Як заявив Троцький на XV конференції ВКП(б) в 1926 р., в Кронштадті селянин-середняк розмовляв із радянським урядом крізь дула морських гармат.

З огляду на все сказане вище зовсім не дивно, що 15 березня 1921 р. Ленін визнав на Х з'їзді РКП(б):