Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

…Московська бюрократична демократія закінчується там, де починається територія України, де українці виборювали упродовж багатьох століть і виборюють по нинішній день право українців на незалежну самостійну державу і культуру. Зрештою, таке право виявляли усі сусіди і близькі Україні народи, які на власній шиї відчули мотузок інтернаціоналізму, що нав’язувався впродовж ХХ століття стратегами Москви.

Немає підневільної волі — як немає підневільної дружби. Ніхто не замінить батька і матір. Спершу захопити чужу територію, заполонити автохтонний на цій території народ, а відтак нав’язати полоненим «братам» волю і диктувати їм права та закони, норми поведінки, які нібито мають історично об’єктивний характер, — ось віковічна внутрішня і зовнішня політика нападників, в першу чергу імперської Москви, стосовно України.

Українців треба примусити полюбити стиль підневільної залежності, — цього силовими методами домагалися від України кремлівські автократи. З більшовицькою затятістю вони виробили найпідступнішу, найжорстокішу систему впливу на людську свідомість, не церемонилися з нацистсько-більшовицькою жорстокістю знищувати мільйони невинних людей, відправляти їх на муки в концтабори, і про це уже написано немало різними мовами. Адже мали московські «лицарі демократії» мету — знекровити поневолену націю, вбити і викоренити найменший вияв людської волі і спротив рабській покорі. Чи не є це нацизм?! Була ця мета цілеспрямованою. І здійснювалася системою витонченої ленінсько-марксистської «наукової» демагогії про братерство культур, спільний народ, спільну колиску слов’янських народів, дружбу поневолювачів з поневоленими.

Поєднання інтернаціоналізму з національною свідомістю — річ неможлива, розуміння цього свого часу вистраждав Володимир Винниченко, намагаючись служити радянській владі і вірячи в ідеали соціалізму. І зболений сумнівами, що його бажання увійти в контакт з Москвою билися як горохом об стінку, він писав: «[…] руський високодержавний націоналізм є ворог небезпечний… Руський шовінізм […] весь час вимагає від керівних центрів собі жертв українцями […]. Щоб бути справжнім інтернаціоналістом, треба, значить, перестати бути українцем, білорусом, грузином (а німцем, французом, англійцем і т. д. можна бути, будучи інтернаціоналістом, чи теж для цього треба бути руським?). Ось через те він і намагається весь час зробити з мене контрреволюціонера, ворога соціалізму та комунізму, він не вірить і не хоче вірити, що можна бути і щирим комуністом, і свідомим українцем»20.

Великодержавна модель імперії стара. Вона зводиться до красивого життя за рахунок визиску інших. Ця модель спрацьо-вує у вигляді баєчки про рай, який приносить завойовник підневільним народам. Найбільшою облудою, що її вигадала для українців радянська система, був трудодень. Москва з селян зробила рабів, аби легко корилися чужій волі; сильних волею, розумом чіпких згноїла в концтаборах і вивела породу довгоносиків. Москва домагалася знищити українське село як стрижень національної ідеї, коріння могутнього колись дерева — і це ціною неймовірних наруг, катувань, вбивств, насильницьких депортацій їй вдалося частково здійснити. Основа вільної незалежної України — відроджене українське село і щасливі, працьовиті селяни у ньому!

Московська модель «слов’янського базару» в культурі зрошена бацилою інтернаціоналізму, розмиває уявлення про рідну землю, перекручує об’єктивне буття народу в історико-культурному зрізі. Вона слугує тому, аби протягти думку, що культура Москви продукує первинне. Ідеологема «базару» на примітивному побутовому рівні важлива для ролі і значення московських «кавеенів», примітивних шоунад, сумнівної попси, панславістичних клоунад, євроазійських політичних мізансцен, а на глибшому аналітичному зрізі — це міфи про одну колиску, місію «старшого» і «молодшого братів». Культура Київської Русі однозначно приписувалася Москві, починаючи з ХІХ ст. Так народжувався панславістичний міф про виняткову місію Москви стосовно культурної еволюції «молодших братів». А щоб не рипалися, то усе, що не пасувало Москві, викорінювалося, затискувалося або перелицьовувалося згодом на московський кшталт, ставало московським, себто інтернаціональним. Звідси — офіційні оплески покручам, перевертням, хамелеонам та приниження, історичне замовчування, викривлене тлумачення сенсу життя патріотів, справжніх демократів, що в хронологічній перспективі винесли на раменах ідею незалежної України і самодостатнього розвитку культури її народу. Мазепа донині Москвою не прощений, а Петлюра далі залишився ворогом.

Амбіційний віщун Олександр Солженіцин чимало сторінок присвятив російсько-українським стосункам у галузі науки і культури. Була певна закономірність в його писаннях: що відчутніше вростання України в коріння власної державності, яка має — хочуть цього чи не хочуть наші доморощені академіки разом з кремлівськими — свої тисячолітні числення, то активніше «пророк-демократ» відстоював імперську тезу «слов’янського базару», то більшав його спротив до незалежності України. Ми повинні погодитися, що точка Солженіцина була реальною у координатах захисту імперської доктрини «єдіної і нєдєлімої».

Класичною в апологетиці «слов’янського базару» можна вважати брошуру Солженіцина «Как нам обустроить Россию», що, як справедливо відзначила польська преса, ясно показала: Солженіцин стоїть на сторожі Всеросії. Каткови XIX ст., котрі вірно служили царю і поліції, у ХХ ст. набули якісної трансформації у подобі Солженіцина — повернути хід історії назад через шовіністичні ідеї імперської загарбницької політики. І це творилося наприкінці ХХ ст., готуючи ґрунт для покручів з України.

Перекручуючи об’єктивний розвиток історії та культури, Солженіцин виступив русифікатором чистої проби.

Він обґрунтував власні чорносотенні позиції в інтерв’ю журналові «Форбос», підсумовуючи враження від тих національних зрушень, що відбулися у незалежній Україні. За його спостереженнями, виявилося, що толерантна Україна загарбала автохтонні російські землі, в його розумінні — це 8–10 російських областей21. За Солженіциним Царство Польське і Фінляндія теж чисто російські.

Але глянемо далі, до чого добалакався Солженіцин. 25 мільйонів етнічних росіян (знову на світ виповзають арійські теорії про чистоту крові) за 24 години потрапили в становище «нєжєлатєльних іностранцев» — «в мєстах, гдє іх отци, дєди, прадєди жілі іздавна, даже с XVII вєка, іх прітєсняют в служєбном положєнії, подавляют іх культуру, образованіє і язик!».Ми бачимо, що брехня збаламутила пам’ять Солженіцина.

Що одвертіше виступав Солженіцин, то очевидніше ставало, що його слова з правдою розходяться. Процитуємо ще одну філіпіку святителя призабутої імперії, аби побачити, як залежало йому ствердити своє імперське пророцтво і переконати людей про націоналістичні амбіції українців. «Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках української мови, люблю її культуру, щиросердо бажаю усіляких успіхів Україні — але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення (?) російських областей. І — не у вигляді «великої держави», на що українські націоналісти поставили ставку: вони очолюють і являють культ сили