Україна і Крим: спільність історичної долі - Василь Арсенович Чумак

212 осіб; 1921 – 184 568; 1926 – 179 094. Цей факт особливо важко пояснити на тлі того, що у цей же час у Криму відбувається різке збільшення не тільки у процентному відношенні, але й в абсолютних цифрах кількості росіян: у 1897 р. — 247 724; 1921 — 370 088; 1926 – 382 645, у тому числі 301 398 росіян, 77 405 українців та 3 842 білоруси. Тут спостерігається не стільки природний приріст населення, скільки широке проникнення російського елементу до півострова[93]. Така ж демографічна «політика» проводилась і в наступні роки. Російські переселенці, як правило, осідали в містах і становили 60 відсотків їх мешканців. Водночас 63 відсотки українців були сільськими жителями, що також наштовхує на певні висновки. Показово й те, що до війни в радянському апараті КАРСР було зайнято 59.7 відсотка росіян, 13 татар, 27.3 представників інших національностей.

Можна цілком погодитися з твердженням, що створена Кримська АРСР мала двоїсту природу, маючи риси як територіальної, так і національної автономії. Значне представництво кримських татар в уряді створювало неабияке враження про її національний характер. При цьому, певні риси національної державності не були закріплені передусім в конституції, якщо не брати до уваги формальні елементи державної символіки. Тобто, прапор і герб були створені за зразками радянської символіки, але містили національну ознаку, а саме: поряд з написом російською — «Крымская Советская Социалистическая Республика» містився напис кримськотатарською. Але статус кримських татар, як титульного етносу та його мови, не обґрунтовувався жодним положенням конституції. Таким чином, означене надавало національним рисам автономії факультативного характеру, які можна було не брати до уваги, навіть без зміни конституції КАРСР. Не кажучи уже про те, що розподіл компетенції між кримським та урядом Російської РФСР не давав жодних шансів Криму самостійно визначати свою політику. Навіть названі вище важливі позиції кримських татар в уряді не були ключовими в сенсі контролю влади в республіці. Усі важелі контролю над політичним курсом автономії, перебували в руках російського уряду[94]. І в міру цього спрацьовували механізми контролю, закладені в Криму та РРФСР.

Це можна прослідкувати на прикладі проведення політики «коренізації» в Кримській АРСР. А саме, в квітні 1923 р. на XIII з’їзді Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б) було проголошено, крім іншого, політику коренізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Проте, на першому плані керівна більшовицька партія передбачала іншу мету: укоренитися в національних республіках. Тому цей політичний курс отримав назву коренізації. А саме, намагаючись зміцнити свій вплив в республіках, РКП(б) повинна була через своїх представників розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Але політика коренізації мала і побічний ефект, а саме: стрімкий розвиток пригнічених в попередній час національних культур[95].

В Кримській АРСР більшовицька кампанія «коренізації» набула рис татаризації. А однією з найперших її завдань було розширення ролі і значення кримськотатарської мови. Не менш важливим і плідним напрямом був напрям культурного будівництва, що також набрав форм татаризації. Як наслідок — відкриття татарських шкіл, педагогічних інститутів, наукових закладів, бібліотек, музеїв. Неабияке значення мало відкриття кримськотатарського театру, що було нетрадиційним в тюркській культурній традиції. Значна увага зверталась на підготовку кадрів з вищою та середньою спеціальною освітою для народногосподарського комплексу автономії.

Прикметно, що в культурному піднесенні Криму є певний внесок української інтелігенції. Академік Агатангел Кримський, інші українські історики та письменники проявляли значний інтерес до культури тюркських сусідів. В 1926 році в Харкові було намагання заснувати «Українське товариство дослідження Криму та Кавказу». Товариство ставило собі за мету сприяння економічному зближенню України, Криму та Кавказу та реалізацію освітніх запитів українського населення Криму та Кавказу. Та більш конкретних даних про створення та діяльність товариства, на разі, не виявлено[96]. Саме в Україні тюрколог Т. Грунін видав 1930 р. першу за кордонами Туреччини граматику турецької мови із застосуванням нової абетки — латиниці. Нова абетка була запроваджена в Туреччині з листопада 1928 р., а запровадження латиниці в кримськотатарській мові було зроблене Б. Чобан-заде в межах програми створення нової турецької абетки, очолюваної академіком О. Самойловичем, в травні 1928 р. Відомо, що кримськотатарські вчені О. Акчокракли, Я. Кемаль друкувалися в українському журналі «Східний світ», збірнику «Студії з Криму» (Київ, 1931). В останньому було надруковано і перший науковий огляд Історії літератури кримських татар, написаний А. Кримським[97].

В кінці 20-х років XX ст. йде поступове згортання політики коренізації. На початку 1930 року тактика згортання коренізації набуває форми поліпшення соціальної структури суспільства. Відносно татар ця нова кампанія набула вигляду боротьби за створення власного робітничого класу та колгоспного селянства. Насправді, кампанії з розкуркулення, разом з конфіскаціями зерна спричинили голод 1931–1933 рр., що доповнив масові репресії в Криму. Ситуація на кримському півострові відрізнялася від голодомору в Україні 1932–1933 р. найбільш виразно тим, що кримське керівництво, зокрема голова Кримського ЦВК Мемет Кубаев, намагався протестувати проти здирства та організованого голоду, прямо звинувачуючи Москву у грабунку. Ця принципіальна позиція державця коштувала йому життя.

Перед тим, у липні 1928 року в Криму проводиться кампанія закриття мечетей і заборона ісламської освіти[98]. Більшовикам відпала необхідність рядитись в тогу союзників мусульманських національних рухів. Вони тепер представляли себе захисниками мусульманських пролетарів і бідних селян.

В цьому ж, 1928 році було висунуто абсурдне звинувачення В. Ібраімову, який очолював Раднарком Криму, і 9 травня розстріляно. Маховик репресій в Криму розкручувався на протязі всіх років аж до початку Великої Вітчизняної війни. Зауважимо, що репресії стосувалися не тільки кримських татар, а й інших народів, що проживали в Криму.

Педагогічний інститут (Сімферополь) в 1936 році зазнав масових жорстоких репресій свого особового складу. Так, були вигнані з роботи і віддані під суд Асан Сарбі Айваз, Осман Акчокракли, письменник Лятіф-заде та ін. 7 квітня 1938 р. в Сімферополі О. Акчокракли був розстріляний разом з 18 іншими представниками кримськотатарської інтелектуальної еліти[99]. В Петербурзі заарештовано і в лютому 1938 р. розстріляно О. Самойловича, директора Інституту сходознавства АН СРСР. Не оминули репресії і українських тюркологів АН УРСР. В опалі перебував і припинив свою наукову діяльність академік АН УРСР А. Кримський. припинено видання наукового збірника «Україна і Схід», працю над підготовкою Архіву Коша Нової Січі, в рамках якого планувалося видати й листування Коша з Кримським ханатом.

У трагічні тридцяті роки були ліквідовані майже всі діячі кримськотатарської культури. Це ще одне переконливе свідчення того,