Чорна Рада. 1663 - Юрій Володимирович Сорока

А тим часом украй посилилась ворожнеча між Тетерею й Брюховецьким — після того, як навесні 1663 року останній вирушив на чолі своїх полків і загону московського війська у напрямку Чигирина, маючи на меті захопити гетьманську столицю Тетері й оголосити себе гетьманом обох боків Дніпра. Однак тоді ця акція не мала успіху: до Брюховецького надійшли чутки про виступ із Польщі війська Яна Казимира, і він поспішно повернувся до Гадяча, під захист міських мурів і московських воєвод. Напевне, саме через цю ворожнечу з Брюховецьким, коли восени 1663 року польський сейм попросив Павла Тетерю надати йому допомогу в поході на Лівобережжя, гетьман погодився, не роздумуючи. Повалення режиму Брюховецького було передусім у його інтересах, адже дозволяло повному амбіцій Тетері знову поєднати Україну під своєю владою.

Похід на Лівобережжя розпочався у листопаді 1663 року. Уже кілька років не знала Польща таких масштабних подій. Король Ян Казимир особисто вів військо, маючи намір раз і назавжди поставити переможну крапку у війні з Московським царством — війні, що затягнулася понад усі мислимі межі й вимагала від Корони все нових і нових витрат. Ще від кінця літа, а потім протягом усієї осені тривали грошові збори до скарбниці на проведення майбутньої кампанії. Проваджено закупівлю зброї, підготовку жовнірів і жваві перемовини сеймових комісарів із можливими союзниками Речі Посполитої, яких малося на меті залучити до ведення бойових дій. Утім, пошук союзників давав незначні результати — окрім гетьмана Павла Тетері і його правобережних полків жоден із володарів у Східній і Західній Європі, якщо не рахувати кримського хана, не наважився виступити проти Москви. Цей факт можна пояснити тим, що Московське царство повільно, але невпинно набирало ваги у європейській політиці, а також усіма силами намагалось протистояти на дипломатичному рівні саме таким спробам Польщі. Завдяки своїм безмежним землям, невичерпним людським ресурсам і міцній владі міцніла й Москва. А ще завдяки дивовижній любові підданців до московського царя, не меншій, аніж до сина Божого, — вони прощали йому в своєму фанатичному захваті від «помазаника» найстрашніші гріхи. Звичайно, Московщина тоді ще не набрала такого впливу, як Оттоманська Порта, була слабшою й за Річ Посполиту, яка переживала свої не найкращі часи. Але в московській політиці відчувалися сила й амбіційність, і цього було досить, аби Ян Казимир залишився наодинці з Ромодановським і Брюховецьким, вдершись на територію Лівобережної України. Наодинці, якщо не рахувати гетьмана Павла Тетері і його наказних гетьманів Петра Дорошенка й Івана Богуна, котрі вели своїх козаків на битву, зробивши ставку лише на популярність серед козацької сіроми — ту, яку отримали за довгі й непрості роки Хмельниччини.

Першим струснулося Лівобережжя. Від Переяслава до Чернігова, від Полтави до Запорожжя покотилися чутки про могутність польської армади і десятки виграних нею великих і малих битв. Потяглися шляхом на схід перелякані міщани та селяни, почало лихоманити прикордонних московських воєвод, на чиї плечі було покладено завдання збройно підтримати Брюховецького й Ромодановського. А Ян Казимир, переможно дефілюючи на чолі блискучих гусарських хоругв, оминув лише Київ та Ніжин, котрі мали сильні залоги, тож у разі осади могли забрати в поляків багато дорогоцінного часу, і продовжував наступ. Усі міста та містечка, які траплялись на шляху, брав знаскоку, примушуючи їхні гарнізони, що складалися з козаків лівобережних полків і похмурих московських бороданів, складати зброю або тікати, залишаючи напризволяще міщан, яких мали захищати у разі ворожого нападу. Протягом грудня 1663 року і до першої половини січня 1664 року більша частина Лівобережної України опинилася під владою поляків.

Проте, незважаючи на цілу серію блискучих перемог, добутих польською армією і полками Павла Тетері, з початком лютого швидкий наступ почав знижувати темпи, доки не був зупинений Г. Ромодановським й І. Брюховецьким. Починаючи з другої декади лютого 1664 року московське військо й лівобережні козаки стали тіснити поляків, потроху звільняючи захоплені ними раніше землі. Саме тоді відбулась і досі мало вивчена Пирогівська битва, що, на думку автора, стала однією з причин страти знаменитого полковника і наказного гетьмана періоду Хмельниччини Івана Богуна.

У літописі, що належить перу гадяцького полковника Григорія Граб'янки, сказано, що польський король Ян Казимир на чолі свого війська, найманих полків, а також козаків Павла Тетері наприкінці 1663 року підійшов до Глухова. Почалась облога цього прикордонного міста. П'ять тижнів поляки безуспішно намагалися штурмувати фортецю. Попри потужний артилерійський вогонь і підкопи, гарнізон Глухова, очолюваний генеральним суддею уряду гетьмана Івана Брюховецького Животовським, здаватися не збирався. Як повідомляє літопис, «він стояв твердо, робив вилазки і чимало ляхів та німців перебив в окопах. Сходивши кілька разів на штурм та чимало війська свого втративши, король повернув у свої землі». Саме тоді й стався перелом у ході бойових дій. Мрії Яна Казимира й Павла Тетері повернути Лівобережну Україну й наступити на московські землі були розвіяні звісткою, отриманою від татар, котрі здійснювали рейд західними землями Московського царства. Вони повідомляли, що «боярин князь Яків Кудакович — Черкаський стоїть у Брянську, князь Куракін — у Путивлі, а Григорій Ромодановський — у Батурині, а їхні війська готові розпочати наступ на Глухів будь — якої миті». Крім того, гетьман Брюховецький на цей час відбив захоплений раніше поляками Кролевець (нині — місто у Сумській області). Там, як повідомляє Граб'янка, лівобережний гетьман «взяв добру частину кролевецького скарбу, а потім, узгодивши свої дії з князем Ромодановським, повернув у бік королівського табору». Тобто, як ми зрозуміємо, козаки Брюховецького теж були готові розпочати наступ на війська Яна Казимира й правобережного гетьмана. Отримавши таку звістку, король зрозумів: потрібно відступати, щоб лише уникнути поразки, у вірогідності якої не було жодних сумнівів. Татари теж спішно полишили південно — західні землі Московського царства.

Відхід королівського війська одразу завважили обложені в Глухові козаки. Вони здійснили вилазку, навально кинулися в атаку й почали рубати поляків, які ще не встигли знятися з табору. Не забули лівобічани й пограбувати польські обози. Далі події розгорталися швидко і не надто втішно для польського командування. Князь Ромодановський та гетьман Брюховецький догнали польське військо поблизу села Пирогівці. На світанку 10 лютого 1664 року, скориставшись тим, що польське військо й правобережні полки переправлялися через Десну, Г. Ромодановський кинув свої полки з маршу в бій. Армія Яна Казимира, яка виявилась фактично розділеною пополам, опинилась у дуже скрутному становищі: з одного боку її тіснили лави ворожого війська, з другого — пришвидшити переправу заважала Десна, крига якої була аж надто