Чорна Рада. 1663 - Юрій Володимирович Сорока

Якими ж були причини такої раптової переміни настрою значної частини прихильників партії Сомка й Золотаренка? С. Соловйов, посилаючись на невідомого українського літописця, повідомляє, що до цього призвела непостійність, споконвіку притаманна українцям. Однак дозвольмо собі не погодитись і з таким дещо категоричним твердженням. Звичайно, ту саму сумнозвісну непостійність зовсім відкидати не слід, але варто й звернути увагу на той неймовірний обсяг роботи на ниві інтриг, що її виконав Брюховецький, готуючись до Чорної ради. Тут і загравання з черню, яка була силою, потужнішою за не дуже численний табір козацької старшини, і ставка на підтримку Запорозької Січі. А можливо, й десятки листів до царя Олексія Михайловича, і те саме «верный холоп и нижайшая подножка пресветлого престола»? Чи не ця позиція допомогла Брюховецькому домогтись перемоги на Лівобережжі, де станом на 1663 рік, як ми могли пересвідчитись, емісари Московського царства змогли пустити корені досить глибоко?

Проте факт залишається фактом: булава гетьмана перейшла до Івана Брюховецького, створивши таким чином прецедент на офіційному рівні. Відтепер не було єдиної Гетьманщини з гетьманом Павлом Тетерею на чолі. Відтепер діяли два офіційно обраних гетьмани, а отже, стало дві України — та, що була під владою Москви, і та, яка змогла уникнути васальної залежності від неї, заграючи з владою Речі Посполитої.

Після того, як 18 червня князь Великий — Гагін, вкотре демонструючи, «хто в домі хазяїн», урочисто вручив гетьманську булаву Івану Брюховецькому, у Ніжині почалася справжня вакханалія беззаконня. Підконтрольні новому гетьману запорожці розпочали масові вбивства прихильників Сомка й Золотаренка. На звільнені таким чином посади полкової старшини невідкладно призначалися люди з табору Брюховецького, закріплюючи таким чином успіх і швидко поширюючи свій вплив на регіони, у яких раніше Брюховецький не мав значної підтримки. Старшина і значні козаки з табору прихильників Сомка тепер просто ховалися, рятуючи свої життя. За свідченнями історичних джерел, вони, скинувши багаті кармазинові каптани, вбиралися в простий селянський одяг, кидали майно й тікали світ за очі.

Виїхавши з Ніжина після закінчення ради, Брюховецький відрядив усіх призначених ним полковників і старшин, більшість із яких, як ми знаємо, походили із Запорожжя, до головних міст Лівобережної України. У кожного з командирів таких «летючих загонів» було по 100 козаків в особистому розпорядженні. Обдаровані жупанами, частиною прибутків із млинів, наділені дозволом безкоштовно відвідувати шинки, пити й гуляти протягом трьох днів і йти по завершенні місії куди кому заманеться, ці люди мали суворий наказ викривати найменші симпатії до колишнього наказного гетьмана й нещадно викорінювати їх. «Тоді багато було заподіяно зла людям, особливо значним старшинам, тому що між ними були такі, які раніше служили у значних панів і були скарані за свою провину або ж були облаяні своїми господарями, як це часто буває при дворах», — так пише літописець про діяльність цих загонів. Переслідування старшини тривало досить довго, а деяких із них вислали до Москви, звідки багато хто потрапив до Сибіру з тим, щоб уже ніколи не побачити батьківщину. Іншим пощастило більше: на них гетьманською владою було накладено «данину» — забезпечувати провіантом і спорядженням запорозьку піхоту.

Але лише такими заходами новообраний гетьман не вдовольнився. За логікою творців державних переворотів, перемогу не можна вважати цілковитою, доки переможені супротивники залишаються серед живих. Саме тому Іван Брюховецький продовжив активне листування з царським двором у Москві, наголошуючи на тому, що Сомко й Золотаренко до самого початку Чорної ради готували зраду царю й приєднання лівобережних полків до війська Павла Тетері. Заручившись нарешті підтримкою Кремля, Брюховецький розпочав суд над Сомком, Золотаренком і найближчими їхніми прихильниками. Звичайно, суддями були переможці, які й засудили переможених до страти, а вирок виконали в Борзні 18 вересня 1663 року.

Під час страти були присутніми генеральний обозний Іван Цісарський, київський полковник Василь Дворецький і прилуцький полковник Данило Пісоцький. Тоді за наказом Брюховецького були страчені наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко, чернігівський полковник Іоаникій Силич, лубенський полковник Стефан Шамрицький, переяславський полковник Опанас Щуровський, ніжинський полковий осавул Павло Калдій і секретар наказного гетьмана Кирило Ширай. До Сибіру було заслано генерального писаря Михайла Вуяхевича, колишніх полковників київського — Семена Третяка, іркліївського — Матяша Панкевича, прилуцького — Дмитра Чернявського, переяславського полкового осавула Семена Кульженка, осавула Леонтія Бута, полкового писаря Самійла Радича, сотника Івана Воробея та інших. Тепер Брюховецький не міг не перейматися рейтингом серед козацтва, тож він і не зважав на обурення, що його викликала така жорстока розправа над опонентами. Так Гетьманщина втратила заслужених бойових полковників, а Брюховецький отримав змогу реформувати Лівобережжя за власними уявленнями про доцільність. Ну й, звичайно, за вказівками з Москви.

Гетьманування Івана Брюховецького

Настрої в Україні у перші роки після Чорної ради

Як відомо, частина запорожців, котрі підтримали Брюховецького під час Чорної ради, попри побажання новообраного гетьмана, не схотіли повернутися на Січ, порушивши таким чином сподіваний сценарій. Тепер ці люди ставали тягарем Брюховецького, і він швидко придумав спосіб позбутися їх. Роздавши декому із запорожців старшинські уряди й, отже, заручившись їхньою підтримкою, він розділив решту колишніх союзників на дрібні загони і призначив у різні полки як допоміжне військо. Ці загони без певного призначення перебували на утриманні в містах і селах Лівобережжя. Захід Брюховецького досягав подвійної мети: по — перше, роздрібнюючи сили запорожців, гетьман таким чином послаблював їх на випадок, якщо настрої запорожців переміняться не на його користь; по — друге, такий захід оздоблював населення проти запорожців, адже військові стації, особливо в той важкий час, були для нього справжнім тягарем.

Покінчивши з противниками і позбувшись тих прибічників, подальше втручання яких у його справи було зовсім небажаним, Брюховецький узявся за «незалежне правління».

Його жорстокі методи керівництва, жадання влади, а заразом і користолюбство, так — сяк стримувані раніше, знайшли нарешті вихід. Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький дав повну волю своїм бажанням. А це неминуче натрапило б на протест усіх верств українського населення, надто ж двох найбільш згуртованих його станів, а саме городового козацтва й міщанства. З точки зору першого, новий гетьман був незаконним і своїм статусом порушував старовинні козацькі права. Самовільне призначення полковників і їх зміщення, до якого не гребував удаватися Брюховецький, упереджені вироки військового суду, складеного з відданих прибічників гетьмана, його прагнення за допомогою Москви підсилити гетьманську владу — усе це збуджувало проти нього роздратування козацтва. І то, зауважмо, роздратування навіть у людей,