Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Зміна геополітичних амбіцій київських князів, від Ярослава Мудрого до Андрія Боголюбського, відображає звуження князівських політичних інтересів: від об’єднаної держави, яку ми називаємо Київська Русь, спочатку до низки князівств, що об’єднувалися терміном «Руська земля», і врешті-решт, до периферійних князівств, які стали у XII та на початку XIII століть досить сильними, щоб конкурувати з Києвом. Деякі історики вбачають у цих князівських утвореннях витоки сучасних східнослов’янських держав. Володимиро-Суздальське князівство стало провісником ранньомодерної Московії і згодом сучасної Росії. Білоруські історики ведуть походження своєї держави від Полоцького князівства. А українські історики вивчають Галицько-Волинське князівство, шукаючи за пунктирною лінією українського державотворення. Але всі ці утворення та ідентичності в кінцевому підсумку беруть початок у Києві, що дає українцям одну, але важливу перевагу: вони можуть вивчати витоки власної ідентичності та держави, не залишаючи меж своєї столиці.
Розділ 6
PAX MONGOLICA
Київська Русь, держава із загалом невизначеною датою народження, має чітко визначену дату смерті. Це сталося у грудні 1240 року, коли монголи — інша хвиля завойовників з євразійських степів — захопила Київ.
У багатьох відношеннях монгольська навала на Русь знову зробила степ панівною силою у політиці, економіці та певною мірою культурі регіону. Вона поклала край незалежності заснованих у лісовій зоні держав та спільнот, об’єднаних на певний час у межах Київської Русі, і порушила їхні зв’язки з чорноморським узбережжям, а через нього з середземноморським світом. Монголи повернули стрілки історичного годинника назад — у часи хозарів, гунів, сарматів, скіфів, коли степові спільноти контролювали внутрішні райони та отримували зиск із торгових шляхів, що вели до чорноморських портів. Але монголи були грізнішою військовою силою, ніж їхні попередники, яким вдавалося опанувати в найкращому випадку західну частину євразійського степу зазвичай від басейну Волги на сході до гирла Дунаю на заході. Монголи, принаймні спочатку, контролювали весь цей степ, від Амуру та монгольських степів на сході до гирла Дунаю та угорських рівнин на заході. Вони заснували Pax Mongolica[11] (монгольський світ) — конгломерат залежних та напівзалежних територій під владою монголів, де руські землі стали периферійною, але важливою частиною.
Поява монголів зруйнувала ілюзію політичної єдності Київської держави і поклала край справжній церковній єдності руських земель. Монголи визнали два головних центри княжіння на Русі: Володимиро-Суздальське князівство в сучасній Росії та Галицько-Волинське в сучасній Західній Україні. Константинополь наслідував цей приклад, розділивши Руську митрополію на дві частини. Політичну та церковну єдність Руської землі з центром у Києві було порушено. Галицькі та володимирські князі віднині займалися будівництвом власних «Руських земель» на своїх територіях. Хоча вони й претендували на одну й ту саму назву «Русь», два князівства рухалися в дуже різних геополітичних напрямках. Обидва вели родовід своїх династій від Києва, який також слугував для них первісним джерелом руського права, літературної мови, релігійних та культурних традицій. Обидва опинилися під чужоземним монгольським контролем. Але природа їхньої залежності від монголів була різною.
На землях, що нині належать до Росії і керувалися з Володимира, монгольська присутність тривала до кінця XV століття і зрештою увійшла в історію як «татарське ярмо», назване так за ім’ям тюркомовних племен, які були частиною монгольських військ і залишалися у регіоні після того, як його покинули не дуже численні монголи. Погляд на монгольське правління як на надзвичайно довге й деспотичне панування варварів є відмінною рисою традиційної російської історіографії й продовжує впливати на інтерпретацію цього періоду східноєвропейської історії в цілому. Однак у XX столітті прихильники євразійської школи російських істориків взяли під сумнів це негативне ставлення до монгольського правління, підкреслюючи його позитивні впливи на Росію. Характер присутності монголів на території України вносить додаткові корективи до традиційного засудження «татарського ярма». В Україні, керованій галицькими та волинськими князями, монголи були менш впливовим фактором, ніж у Росії. До того ж їхнє панування було коротшим — по суті, тривало до середини XIV століття. Ця різниця матиме глибокий вплив на долі двох земель і народів, які їх населяли.
Стрімкий рух монголів до всесвітньої слави почався в степах сучасної Монголії 1206 року, коли Темучин, місцевий племінний вождь та воєначальник, об’єднав ряд племінних союзів і прийняв титул хана всіх монголів. Чингісхан, як стали називати Темучина після його смерті, провів перші десять років свого правління здебільшого у війнах із Китаєм, чиї землі першими увійшли до його імперії, що стрімко розширювалася. Наступним великим здобутком стала Центральна Азія, що лежала на захід від Китаю, на Великому шовковому шляху. До 1220 року до рук монголів потрапили Бухара, Самарканд і Кабул. Наступними стали половці та волзькі булгари, які були розбиті (разом із деякими руськими князями) близько 1223 року. Тоді ж монголи вторгайся до Криму й захопили фортецю Судак, один із ключових торгових центрів на Великому шовковому шляху, що був тоді під владою половців.
Перед своєю смертю 1227 року Чингісхан поділив своє царство між синами та онуками. Західні землі, що включали тоді Центральну Азію та степи на схід від Волги, відійшли до двох його онуків. Один із них, хан Батий, був незадоволений своєю спадщиною і посунув межі свого царства далі на захід. Цей наступ став відомий як монгольська навала на Європу. 1237 року монголи оточили і взяли Рязань на східному кордоні Володимиро-Суздальського князівства. Володимир, столиця князівства, впав на початку лютого 1238 року. Коли захисники міста зайняли останню позицію в Успенському соборі, збудованому Андрієм Боголюбським, монголи підпалили його. Міста, які захищалися найбільш запекло, знищувалися повністю. Так було у
