Українська література » Наука, Освіта » Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

Читаємо онлайн Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
але наступники Гедиміна асимілювалися набагато швидше, ніж їхні попередники Рюриковичі з X століття. Литовські правителі одружувалися з представницями місцевих руських родів, із задоволенням приймаючи православ’я та слов’янські християнські імена. Переважання Русі в культурній сфері сприяло акультурації литовців. Авторитет візантійського християнства схилив на свій бік литовську еліту, яка в XV столітті ще залишалася язичницькою. Ділова мова Русі, що склалася на основі церковнослов’янської, принесеної християнськими проповідниками наприкінці X століття, слугувала мовою адміністрації на всій території Великого князівства Литовського; його звід законів, що став відомий у XVI столітті під назвою Литовського статуту, являв собою версію «Руської правди». Велике князівство фактично стало в політичному, правовому та культурному відношеннях спадкоємцем Київської Русі. Виняток становила тільки нова династична лінія. Більшість населення складали пращури сьогоднішніх українців та білорусів. Деякі історики використовують для позначення цієї литовської держави термін «Литовсько-Руська» або навіть «Русько-Литовська держава».

Оскільки Польське королівство та Велике князівство Литовське взяли під контроль більшість українських земель, політика цих держав започаткувала політичні, соціальні та культурні зміни, які різнилися по обидва боки нового кордону. Дві держави провадили дуже різну політику щодо адаптації та асиміляції руських еліт і суспільства. Але в обох випадках ми бачимо появу та зміцнення схожих тенденцій, що призвели до занепаду автономних прав руських князівств. До кінця XV століття вони будуть стерті з політичної карти регіону, завершивши княжу добу, що почалася у Київській Русі ще в X столітті.

II

СХІД ЗУСТРІЧАЄ ЗАХІД

Розділ 7

ТВОРЕННЯ УКРАЇНИ

Інтеграція українських територій наприкінці XIV століття до складу Польського королівства та Великого князівства Литовського, політика цих двох держав, а також стосунки між ними почали визначати політичне, економічне та культурне життя України. Особливо важливою для українських земель стала низка унійних, або об’єднавчих, угод, укладених ними між XIV та XVI століттями.

1385 року в місті Крево (нині Білорусь) 33-річний великий князь литовський Ягайло, який називав себе «Божою милістю Великим князем Литовським та Володарем Русі», підписав декрет, що, по суті, був шлюбним договором із представниками 12-річної польської королеви Ядвіги. В обмін на польський престол він погодився прийняти католицтво для себе й свого князівства та здійснити об’єднання земель Королівства Польського та Великого князівства Литовського. За рік по тому Ягайла було короновано королем Польщі.

За переговорами в Крево відбудеться ще низка угод, які зміцнюватимуть зв’язки між двома державами та призведуть до Люблінської унії (1569), що створила Річ Посполиту. Кордони між королівством та князівством у рамках нової федерації були перебудовані, і більшість українських територій відійшла 1569 року до королівства, а у складі князівства залишилася тільки Білорусь. Таким чином, об’єднання Польщі та Литви означало поділ України та Білорусі, і в цьому сенсі навряд чи можна переоцінити значення Люблінської унії. Вона започаткує формування території сучасної України та її інтелектуальне привласнення місцевими елітами.

З точки зору руської еліти Великого князівства Литовського унії з Польщею не принесли нічого, крім неприємностей. Принаймні так здавалося зпочатку. Безпосереднім наслідком Кревської унії стала втрата впливу Русі на великого князя, який став католиком, створивши прецедент для своїх братів, деякі з яких були православними. Надії православних ієрархів на встановлення візантійського, а не латинського християнства в Литовському князівстві — останній язичницькій монархії Європи — були зруйновані.

Та справжній виклик політичному статусу Русі було кинуто 1413 року, коли Городельська унія, що розглядається в історіографії як династична, посилила Кревську унію — особисту унію між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Новий договір, укладений між Ягайлом, тепер королем Польщі, та його кузеном Вітовтом (Вітаутас), великим князем литовським, поширював багато прав та привілеїв, що ними користувалася польська знать, включаючи право безумовного володіння землею, на литовську шляхту. Близько 50 польських шляхетських родів запропонували використовувати їхні герби такій самій кількості сімей з великого князівства. Але тут і крилася пастка: на «весілля» запрошувалися лише литовські католицькі родини. Нові права та привілеї не стосувалися православної еліти. Це був перший випадок дискримінації щодо еліти Русі на державному рівні. Відсутність доступу до нових привілеїв, таким чином, означала для православних аристократів заборону обіймати високі посади в центральному апараті великого князівства. Ситуація погіршувалася й тим, що Городельська унія відбулася безпосередньо після обмеження автономії Русі Вітовтом, який замінив князя Волині та правителів деяких інших земель на своїх ставлеників.

Можливість висловити своє невдоволення зазіханням на їхній статус руські еліти отримали невдовзі після смерті Вітовта 1430 року. У наступній боротьбі за литовський престол, що переросла в громадянську війну, руська шляхта, очолена волинськими боярами, підтримала власного кандидата, князя Свидригайла. Його суперник, князь Сигізмунд, 1434 року завдав удару у відповідь, поширивши права та привілеї, гарантовані Городельською унією, на православну еліту Великого князівства, повернувши хід війни на свою користь. Незважаючи на те що князі та шляхта Волинської та Київської земель підозріло поставилися до намірів Сигізмунда, їхня підтримка Свидригайла послабшала, що дозволило встановити відносний мир у князівстві. Усунувши релігійну причину невдоволення руських еліт, литовський двір отримав більше можливостей для маневру у своїх майбутніх зусиллях з обмеження автономії руських земель та князівств.

1470 року великий князь литовський та король польський Казимир IV ліквідував останній залишок княжої доби — Київське князівство. За десять років по тому київські князі змовилися вбити Казимира та поставити одного зі своїх кандидатів, але їхній задум провалився, що призвело до арешту його ватажків та змусило решту заколотників утекти за межі князівства. З їхнім від’їздом було покладено край надіям на відновлення способу життя, пов’язаного з княжою традицією Київської Русі. На зламі XV–XVI століть не лише на політичній карті України, а й у її інституційному, соціальному та культурному ландшафті мало що нагадувало про часи двохсотлітньої давнини, коли Галицько-Волинська держава прагнула скинути монгольський сюзеренітет і стати повністю незалежним гравцем у регіоні. Хоча руське право та мова ще залишалися добре вкоріненими, вони почали втрачати своє колишнє домінування. Ці невід’ємні частини руської культури мали тепер конкурувати з латинськими впливами та польською мовою, яка посіла почесне місце у Великому князівстві Литовському після Кревської унії.

По всій Європі XVI століття ознаменувалося зміцненням королівської влади, централізацією держав та уніфікацією соціальних і культурних практик. Іншою стороною медалі було дедалі більше зростання аристократичної опозиції щодо сильної королівської влади, яка у випадку Польщі та Литви походила з аристократичних родів Великого князівства — у багатьох із них глибоко вкоренилася княжа традиція Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Але в середині XVI століття опозиційні настрої литовсько-руської еліти щодо зростання королівської

Відгуки про книгу Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: