Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Бунтівний син Долгорукого нічого з цього не хотів. Він переніс столицю свого князівства з Суздаля до Володимира та зробив усе можливе, щоб перетворити його на «Київ на Клязьмі». Андрій залишив Вишгород не з порожніми руками. Він узяв із собою місцеву ікону Божої Матері (Богородиці), яка згодом здобула популярність як Володимирська Божа Матір. Переміщення церковної реліквії з Київської землі до Володимира є доброю метафорою перенесення Боголюбським символічної влади столиці Русі з півдня на північ. Символізм почався з ікони, але не закінчився нею. Київ слугував резиденцією митрополита всієї Русі, що посилювало його значення. Андрій, який ніколи не розглядав своє князівство як частину Руської землі, хотів власного митрополита. 1162 року, за 7 років до пограбування Києва, він відправив послів до Константинополя, щоб йому дозволили поставити власного кандидата на посаду нового митрополита. Він дістав категоричну відмову — глибоке розчарування для лідера, який уже здійснив усі необхідні приготування для заснування посади митрополита. Нещодавно збудований Золотоверхий Успенський собор, дуже схожий на Золотоверхий собор Святого Михайла в Києві, був призначений для митрополита, але в результаті там розмістили єпископа.
Іншим проектом Андрія Боголюбського, що безперечно мав київське походження, стала побудова Золотих воріт. І собор, і Золоті ворота досі стоять і служать нагадуванням про амбіції володимирського князя. Як колись Ярослав Мудрий, Андрій наслідував уже існуючу імперську столицю, щоб затвердити свою незалежність від неї. У північно-східній Русі він був не єдиним, хто марив Києвом. Дехто з дослідників вважає, що річки в околицях Володимира дістали назви після своїх київських прототипів: Либідь, Почайна та Ірпінь.
І Ярослав Мудрий, і Андрій Боголюбський були руськими князями і, мабуть, мали схожі етнокультурні риси, але їхні будівничі проекти свідчать, що вони мали різне ставлення щодо земель Русі. Ярослав був відданий Києву та своїй величезній державі, що простягалася від цього міста до Новгорода, це відрізняло його від Святослава, який не мав такого зв’язку, і Володимира Мономаха, чиї основні прагнення стосувалися Руської землі навколо Києва, Чернігова та Переяслава. Андрій відрізнявся від попередників більшою прихильністю до власної вотчини, ніж до об’єднаної Руської держави. Цю зміну прагнень руських князів слід розглядати в контексті розвитку руської ідентичності, яка знайшла своє відображення на сторінках руських літописів та юридичних текстів.
Автори «Повісті минулих літ» (завдання записувати події та коментувати їх переходило від одного покоління ченців до іншого) змушені були погоджувати три історичні ідентичності у своїй розповіді: руське походження скандинавських правителів Києва, слов’янські корені освічених еліт та місцеву племінну самобутність. Хоча київські правителі та їхні піддані прийняли назву «Русь», слов’янська, а не скандинавська ідентичність, що асоціювалася з цією назвою, стала основою їхньої самоідентифікацїї. Більшість підданих Рюриковичів були слов’янами. Більше того, поширення слов’янської самосвідомості за межами Київської землі було тісно пов’язане з прийняттям християнства з Візантії та впровадженням церковнослов’янської мови як мови богослужіння, проповіді та інтелектуального дискурсу Русі. Християнство з’явилося і в слов’янських, і в неслов’янських частинах держави в «шатах» слов’янської мови та слов’янської культури. Що більше Русь ставала християнською, то більше вона й слов’янізувалася. Київські літописці поєднали місцеву історію з історією балканських слов’ян, історією Візантії та включили її до історії християнського світу.
На місцевому рівні племінна самобутність повільно, але невпинно поступалася ідентифікації з місцевими князівствами — центрами військової, політичної та економічної влади, пов’язаними з Києвом. У літописах згадки про місцеві племена з часом почали поступатися згадкам про князівські резиденції та землі. Так, літописець говорить про військо, що пограбувало Київ 1169 року, як таке, що складалося з мешканців Смоленська, а не радимичів; жителів Суздаля, а не в’ятичів; уродженців Чернігова, а не сіверян. Складалося відчуття єдності всіх земель під владою київських правителів, і, незважаючи на конфлікти та війни між князями з династії Рюриковичів, мешканці цих земель сприймалися літописцями як «наші», на відміну від іноземців та язичників. Головним питанням було визнання влади київських князів, і коли деякі з тюркських кочових племен степу визнавали цю владу, то ставали «нашими язичниками».
Політичне та адміністративне об’єднання різних племінних територій спричинило стандартизацію їхньої суспільної структури. На самій її верхівці були князі з династії Рюриковичів, точніше, нащадки Ярослава Мудрого. Нижче стояли князівські дружинники — спочатку варяги, а потім дедалі більше слов’яни, які злилися з місцевою племінною верхівкою, сформувавши аристократичний прошарок під назвою «бояри». Вони були воїнами, але в мирний час провадили суд та адміністрацію окремих земель. Бояри були основним класом землевласників і, залежно від конкретного князівства, мали більший або менший вплив на політику князя. Церковні ієрархи та їхні підлеглі також були серед привілейованих.
Решта населення сплачувала князям податки. Городяни, до яких належали купці та ремісники, мали певну політичну владу, яку здійснювали на міських вічах, де вирішували питання місцевого управління. Іноді, як у Києві, або доволі регулярно, як у Новгороді, такі віча впливали на успадкування або отримання престолу місцевими князями. Селяни, які становили більшість населення, не мали жодної політичної влади. Вони були поділені на вільних селян і напіввільних смердів. Останні могли втратити свою свободу зазвичай через борги і повернути її, виплативши борг або після певного періоду рабського послуху. Нижче від них на соціальних сходах стояли раби — воїни або селяни, захоплені під час військових кампаній. Поневолення воїнів могло бути тимчасовим, але для селян залишалося постійним.
Розміри штрафів за різні злочини, описані у
