Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

Вістря списів доби аморейського панування у Ханаані (приватна колекція)

Але навіть зруйновані міста невдовзі були відбудовані. Та й внутрішній устрій завойованих держав загарбники зазвичай змінити не намагалися. Навпаки: ватажки аморейських племен ставали царями, знать кочовиків родичалася й змішувалася з міською верхівкою, а збройні дружини перетворювалися на царське військо. Прибульці прагнули жити тим самим життям, що й переможені, спілкувалися їхньою мовою, шанували месопотамських та ханаанських богів. Колишні племінні вожді намагалися бути схожими на легендарних аккадських та шумерських володарів.

Царями проголошували себе навіть ті аморейські правителі, які не здобули жодного міста. Їхні царства складалися лише з підкорених племен, які змушені були сплачувати постійну данину своїм новим володарям. Такі племінні держави, хоч і були створені за прикладом сусідніх міст-держав Месопотамії чи Єгипту, насправді суттєво відрізнялися від них: насамперед — тим, що їхні піддані насправді цілком могли обходитися без будь-якої державної влади і визнавали зверхність царів лише доти, доки ті могли нав’язати свою волю силою зброї.

4. Утворення Вавилонського царства. Серед багатьох месопотамських міст, у яких утвердилися аморейські династії, панівне становище невдовзі здобув Вавилон. Його назва перекладається з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр із Євфратом наближуються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і торговельних шляхів. Саме завдяки торгівлі місто швидко зростало й багатіло. Чимось схожим на купця був і спритний вавилонський цар Хаммурапі. Якщо Саргон Аккадський покладався насамперед на вишколене військо, то Хаммурапі домагався свого здебільшого за допомогою перемовин — він укладав союзи із сусідніми містами для боротьби проти потужніших ворогів, вчасно змінював союзників і поступово приєднав до свого царства усю Месопотамію.

Бог Мардук і дракон. Малюнок з циліндричної печатки

Хаммурапі царював від 1792-го до 1751 року до нашої ери. І уславився не лише об’єднанням країни. Завзятий володар прагнув насамперед упорядкувати життя великої держави і навіть релігію своїх підданих. Першим серед численних шумерських і аккадських божеств оголосили бога Мардука, «небесного захисника» Вавилона. Його вважали творцем світу і людей, переможцем всесвітнього безладу і законотворцем. Вавилоняни вірили, що Мардук наділив їхніх царів владою для того, щоб ті дбали про своїх підданих. Хаммурапі, скажімо, чи не найбільше вихвалявся будівництвом великого каналу, який мав принести достаток мешканцям його царства.

У Вавилонському царстві не було «загального одержавлення», якого так прагнули володарі з третьої династії Ура. Проте за внутрішнім устроєм Вавилонія теж була деспотією. Влада царя була необмеженою. Як і Шульгі, Хаммурапі видав збірку законів. Вона складалася з 282 статей, була викарбувана на чорному базальтовому стовпі й встановлена у столиці для загального огляду. Цар наказав карати суддів, які брали хабарі — гроші або інші «подарунки» за вирішення справи на користь «дарувальника». Обмежив Хаммурапі й лихварство (тобто позики за кабальними для позичальника умовами) та заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Цареві це було навіть вигідно — адже розорені й зубожілі піддані просто не могли б сплачувати великі податки до державної скарбниці.

Цар Хаммурапі і бог Шамаш. Зображення на стелі із законами Хаммурапі (Лувр)

Найбільше Хаммурапі дбав про опору своєї влади — чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі й рабів. Що вищою була посада, то більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.

Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. Страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував поцуплене чи переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб вдарив вільну людину, йому відрізали вухо. Якщо те саме зробила вільна людина, вона сплачувала певну кількість грошей — штраф. Якщо при цьому постраждав «вищий» — навіть вільну людину били батогом. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за око, зуб за зуб». Тому, хто зламав іншому руку, скажімо, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому» іншого невільника. А якщо будівничий недбало виконав свою роботу і зведений ним будинок завалився, поховавши під уламками сина господаря дому, страчували сина будівничого.

4. Гіксоська держава. За кілька сторіч після здобуття Ханаану і Месопотамії племена кочовиків почали просочуватися й до долини Нілу. Послаблена єгипетська держава не мала сил зупинити їхню навалу. До того ж, військо фараонів складалося лише з піших вояків, а загарбники мали колісниці, запряжені кіньми. Поступово кочовики захопили майже увесь Єгипет і примусили його мешканців сплачувати данину. Столицею нових господарів країни стало місто Аваріс, розташоване в дельті Нілу — там, де прибульці випасали свою худобу.

Держава гіксосів і Вавилонське царство

Єгиптяни називали загарбників гіксосами, що з їхньої мови можна перекласти як «царі скотарів» (або ж навпаки — «раби скотарів»). Тож і державу, створену кочовиками, зазвичай називають Гіксоською. Втім, як і в Азії, прибульці майже не змінили внутрішнього ладу завойованої ними країни. Ватажки гіксосів прагнули бути схожими на фараонів й навіть зберегли за багатьма старими чиновниками їхні посади. Дечого кочовики навчили і самих єгиптян — зокрема, саме з гіксоської доби в долині Нілу почали розводити коней.

Скарабеї з іменами гіксоських володарів (Музей Волтерса)

Критська морська держава

1. Острів Крит. У центрі Середземного моря розташований острів Крит. Більшу його частину займають гори, що в давнину були вкриті лісами, але є на острові й родючі долини. Мешканці Криту вирощували ячмінь, виноград, маслини. Море було багате на рибу. Критяни здавна навчилися будувати кораблі, а вигідне становище острова на перехресті торговельних шляхів між Європою, Азією й Африкою сприяло розвитку морської торгівлі. Значних покладів корисних копалин на самому Криті немає, але мідь, срібло, золото видобували на сусідніх островах. Природа не завжди була прихильною до мешканців Криту. Тут часто відбуваються землетруси, які за лічені хвилини руйнують усе, що люди будували роками. Про єгипетські чи месопотамські врожаї критяни не могли і мріяти, тому за «ситими» роками