Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Сам факт, що книжка Ларрі Вульфа з’явилася у певній кон’юнктурі, ще не означає, що вона є кон’юнктурною. Досить сказати, що від часу її появи вийшли ще декілька книжок із подібною темою і методологією *. Жодна з них, однак, не може зрівнятися в популярності з «Винайденням Східної Європи». Як на мене, Ларрі Вульфа відрізняє від інших авторів передовсім майстерність розповіді. Межі між академічною арґументацією і добрим есеїстичним стилем у ній майже затерті. У книжці навіть немає звичного для майже наукової монографії покликання на ті історіографічні течії чи теорії, з якими ідентифікує себе автор. Sapienti sat: фаховий читач досить легко відчитає теоретичні джерела цієї праці, нефаховий же просто вдовольнятиметься авторським стилем, розповіддю та арґументами.
Однак першому є що сказати другому. Особливо у специфічно українських умовах, де місцевий читач внаслідок довгих років штучної ізольованості й провінціалізації був позбавлений знання західного академічного контексту. А незнання ж контекстів часто не дає змоги адекватно зрозуміти сам текст. Ця передмова має на меті застерегти від певних непорозумінь, котрі можуть виникнути після прочитання книжки Ларрі Вульфа.
* Див.: Maria Todorova. Imagining the Balkans. — New York, 1997; Iver B. Neumann. Uses of the Other. «The East» in European Identity Formation. Minneapolis, 1999.
Уже тепер можна побачити *, що, по-перше, найбільш звульґаризованим її прочитанням є заперечення вартості поділу Європи на західну й східну частини. І справді: Ларрі Вульф переконливо доводить, що сучасна Східна Європа є західноєвропейським інтелектуальним винаходом. Авторське право на цей винахід належить великим просвітителям XVIII століття. Більшість із них ніколи не мандрували далі на схід від Ельби, а тому писали про речі, яких насправді ніколи не бачили і мало знали. Просвітницька концепція «Східної Європи» присмачена всякими фантастичними деталями, смішними перекрученнями, а то й просто помилками. Хоча з дальшим ходом історії та розвитком комунікацій західноєвропейці все більше й більше відвідували — у каретах, пасажирських поїздах, у складі дипломатичних корпусів чи в обозах великих армій — Угорщину, Чехію, Польщу чи Росію й бачили там лише те, що хотіли бачити і в чому їх переконали просвітителі: таку собі «Недоєвропу», суміш варварства з цивілізацією. Українці, як і інші народи тієї частини світу, дуже постраждали від того, що Захід — в образі чи то Антанти, чи то союзників СРСР із часів Другої світової війни, чи повоєнного Вашинґтона, а чи навіть теперішнього Брюсселю — поміщав Україну в таке собі східноєвропейське чистилище, куди західній ліберальній демократії краще не пхатися, з огляду на нібито природну схильність місцевих народів до авторитаризму, анархії, насильства та ксенофобії. Природно, що українським читачам може припасти до смаку висновок про сконструйований образ «Східної України», бо він, із одного боку, перекладає частину відповідальності за їхнє нещасне минуле на плечі Заходу, а з другого — його деконструкція допомагає їм ствердити свій «нормальний» європейський характер.
* Див. дискусії у «Критиці», що їх спровокувала десять років тому стаття Олексія Толочка «The Good, the Bad, and the Ugly» (Критика, Ч. 7–8 (9-10), липень-серпень, 1998, c. 24–29). Критичний огляд цієї дискусії див: Андрій Заярнюк. «Інша Європа». Україна модерна, № 6 (Львів, 2001), с. 159–172.
Однак книжка Ларрі Вульфа не про це, чи, точніше, не тільки про це. Дослідження уявлень про Східну Європу зовсім не рівнозначні твердженню, що Східна Європа є наскрізь вигаданою концепцією. Вона таки існує, і довести існування цього реґіону можна на підставі різних критеріїв: особливостей демографічного розвитку, урбанізації та пізнішої індустріалізації, інтелектуальної продукції, довготривалим збереженням форм підневільної праці і т. ін. *. Однак метою Ларрі Вульфа не є ані нічого доводити, ані спростовувати на підставі «твердих фактів». Його цікавить передовсім, як, коли і чому ці особливості розвитку східної частини перестали трактувати («уявляти») на Заході як особливості розвитку цієї частини європейського континенту, а почали розглядати як ознаки її відсталості, «недоєвропейськості».
По-друге, в читача може скластися враження, що поділ на Східну і Західну Європу виник доволі недавно, у XVIII столітті. До цього головною ментальною віссю, котра відділяла «цивілізацію» від «варварства», була вісь «Південь-Північ». На Півдні були Римська та Візантійська імперії й італійські міста доби середньовіччя та Ренесансу. Звідси променювали цивілізаційні впливи на «варварські» германські та слов’янські народи Півночі. Переорієнтацію осі «Південь-Північ» на «Схід-Захід», як переконливо показує Ларрі Вульф, здійснили ідеологи Просвітництва.
Насправді поділ між Сходом і Заходом існував віддавна, і він є найстарішим культурним поділом в Європі. Його сліди можна побачити вже у Гомера та Геродота. А від початку другого тисячоліття поділ на християнський Захід і християнський Схід був одним із найголовніших і найтривкіших поділів на європейському континенті. Ларрі Вульфу йдеться не про заперечення тривкості цього поділу. Головну вагу його арґументації перенесено на ті значення, яких набув поділ «Захід-Схід» від кінця XVIII століття, коли, серед іншого, під впливом просвітницького проекту релігійні відмінності в уяві дедалі секулярніших чи секуляризованіших еліт починають відігравати щоразу меншу роль.
* Коротко я писав про ці особливості в есе: «І ми в Європі?». Критика, Рік VII, Ч. 4 (66), квітень, 2003, с. 5–8; «Історія від П’ятниці». Український Гуманітарний Огляд, вип. 7 (Київ: Критика, 2002), с. 51–68 (обидва есе передруковано в книжці.: Ярослав Грицак. Страсті за націоналізмом. — Київ: Критика, 2004, с. 24–36, 309–324. Про недавні дискусії довкола поняття «Східна Європа» див. інформативну й багату на ідеї статтю: Андреас Каппелер. «Європа на схід від Європи». Критика, Рік VII, Ч. 4 (66), квітень, 2003, с. 9–11.
Щоби проілюструвати першу й другу тези, звернуся до прикладу «Таблиці народів» (Völkertafel), яка зберігається у Відні, в Австрійському музеї народного мистецтва. Таблиця має підзаголовок «Короткий опис народів, розташованих в Європі, та їх властивостей», а постала вона в центральній Австрії десь 1720 року, тобто за декілька років до того, як Вольтер написав «Історію Карла XII», книжку, котра, як стверджує Ларрі Вульф, була найпершою і найвпливовішою спробою витворення міфу Східної Європи. Анонімний художник представив
