Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

вирішення таких колізій. Спроба їх вирішення шляхом застосування висновку від наступного правового явища до попереднього і навпаки задовільних результатів не дає. Так, матеріальні і процедурні правові приписи пов’язані як попереднє і наступне правові явища. Але за наявності колізії між матеріальними і процедурними правовими нормами, які текстуально закріплені в положеннях актів законодавства, такі ж колізії існують і між правовими нормами, які логічно закріплені в таких положеннях та виявляються за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки. Тому на такому шляху виникає зачароване коло.

Не відповідало б логіці законодавства і визнання матеріальних правових приписів загальними, переважному застосуванню перед якими підлягають процедурні правові приписи, оскільки останні більш детально регулюють відповідні відносини.

Аналіз положень законодавства дав підставу авторам стверджувати, що при правозастосуванні перевагу слід надавати матеріальним правовим приписам. Це випливає із логіки законодавства, інтуїтивно відчувається суб’єктами тлумачення актів законодавства і підтверджується аналізом положень законодавства, що викладається нижче. Варто наголосити на тому, що стверджуване погоджується з думкою, викладеною в мотивувальній частині одного із рішень Конституційного Суду: «Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена»[305]. Йдеться про право громадян користуватися об’єктами державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя ст. 41 Конституції України). Але ж значення цитованого положення із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду виходить далеко за межі цієї конституційної норми.

2. Підтвердження викладеному тут правилу тлумачення можна знайти у практиці здійснення правосуддя судами України. Право людини на суд є частиною принципу верховенства права і закріплене в частині першій ст. 55 Конституції («права і свободи людини і громадянина захищаються судом»). П. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод більш конкретно розкриває право на суд і, зокрема вказує на те, що кожен має право на розгляд його справи «судом, встановленим законом». Особа звернулась до господарського суду з позовом про стягнення грошової суми, але все три судові інстанції визнали, що спір не належить до господарської юрисдикції. Тоді особа звернулась з позовом до суду, що належить до загальноцивільної юрисдикції. Але і тут усі три судові інстанції зробили висновок про те, що спір не належить до цієї юрисдикції.

Проте Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, який до цього відмовив у задоволенні касаційної скарги про скасування ухвал суду першої інстанції і суду апеляційної інстанції, якими відмовлено особі у відкритті провадження, допустив заяву особи до провадження у Верховному Суді України. При цьому Вищий спеціалізований суд дійшов правильного висновку про те, що право на суд, що входить до змісту принципу верховенства права і конкретизується у частині першій ст. 55 Конституції і п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не може бути незахищене з огляду на найвищу юридичну силу принципу верховенства права. Ця позиція Вищого спеціалізованого суду є бездоганною з точки зору чинного законодавства України. Але ж суд, що повинен розглядати будь-яку справу, має бути «встановленим законом». І ця вимога також входить до змісту принципу верховенства права і має його юридичну силу. Вищий спеціалізований суд у даному випадку діяв не як суд, «встановлений законом», бо відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦПК цей Суд міг допустити справу до провадження у Верховного Суду у разі неоднакового застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права. У даному випадку неоднакового застосування норм матеріального права бути не могло, бо і господарські і загальноцивільні суди справу по суті не розглядали.

За таких умов Вищий спеціалізований суд повинен був вибрати, якої із двох норм, що входять до змісту принципу верховенства права, слід неухильно дотриматись, а яку — порушити, бо виконати вимоги обох норм було неможливо. Суд правильно вибрав правову норму, що закріплює саму «субстанцію» (право на суд), порівняно з якою вимога розгляду справи судом, «встановленим законом», є суто процедурною, що не може блокувати реалізацію матеріального (субстантивного) права. Суду, встановленого законом, стосовно випадків, що розглядаються, не було взагалі.

Услід за Вищим спеціалізованим судом Верховний Суд також дійшов висновку про те, що матеріальне (субстантивне) право на суд не може бути порушене. Тому Верховний Суд, діючи не як суд, встановлений законом, скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду, якою було визнано справу такою, що не належить до загальноцивільної юрисдикції, і направив справу до Вищого спеціалізованого суду для повторного розгляду. Мається на увазі, що цей Суд скасує ухвали, прийняті судами першої та апеляційної інстанцій і покладе на суд першої інстанції обов’язок розглянути справу по суті.

3. Відповідно до ст. 6 раніше чинного Закону «Про систему оподаткування» «об’єктами оподаткування є доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами України про оподаткування». Ст. 7 цього ж Закону визначала порядок встановлення податкових ставок. Із цих законодавчих положень прямо випливає, що платники податків зобов’язані сплачувати податки в розмірах, що визначаються обсягами об’єктів оподаткування та ставками податків, а зміст обов’язків платника податків у податкових правовідносинах переважно визначається відповідно до ст. 6 і 7 названого Закону.

Встановлювалась також процедура виконання платниками податків своїх обов’язків перед бюджетами та державними цільовими фондами. У цих процедурних правовідносинах платники податків зобов’язані вести облік, складати звітність та подавати до контролюючих органів декларації та інші документи (ч. 1 ст. 8 раніше чинного Закону «Про систему оподаткування»), самостійно визначати свої податкові зобов'язання в податкових деклараціях (ч. 5.1 ст. 5 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»).

У практиці судів зустрічались спори, пов’язані з помилковим самостійним узгодженням платниками податків податкових зобов’язань, що не мають законної підстави, та наступною несплатою таких податкових зобов’язань. В подальшому платники податків подавали уточнюючі декларації (розрахунки), але за період від дня подання помилкової декларації (розрахунку) до дня подання уточнюючої декларації (розрахунку) податкові органи нараховували пеню на задекларовану, але не