Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін

Ворота богині Іштар. Реконструкція. Бики на барельєфах — тури, або реєми, яких перекладачі біблії назвали єдинорогами.

Кожний середньовічний мандрівник, повертаючись зі щасливого вояжу по східних країнах, повинен був у звіті про свої пригоди розповісти і про єдинорога, інакше слухачі визнали б його за шахрая й самозванця.

— Як! Бути на сході й не бачити єдинорога! Це не за правилами. Навіть біблія стверджує, що там водяться єдинороги. Це, так би мовити, загальновідома визначна пам'ятка східних країн.

Горе-мандрівник, який змовчав про єдинорога, викликав би недовіру середньовічного читача. А оскільки побачити єдинорога було неможливо, бо його не існувало в природі, то авторові доводилося самому вигадувати драматичні характеристики страховиська.

Традиційний образ однорогого коня — найпопулярніша версія християнського єдинорога. З кожним наступним твором вона збагачувалася новими фантастичними подробицями. Від «літературних надмірностей» легендарний звір мало-помалу перетворився на цілком неймовірне створіння.

Не міг змовчати про єдинорога і Марко Поло. Він наділив його однією надзвичайно цікавою особливістю. «Ви повинні знати, — оповідає венеціанець, — що єдиноріг перемагає ворога не рогом, а язиком і коліньми. На кінці язика він має довгий і гострий, мов стилет, шпичак. Коли розлючений єдиноріг кидається на ворога, він збиває його з ніг, притискує до землі коліньми і прохромлює язиком».

Далі фантазія великого землепрохідника вичерпується, і, описуючи єдинорога, він наділяє його банальними ознаками, запозиченими в носорога. Ноги в єдинорога, як у слона, а голова — кабаняча. Звір полюбляє бабратися в багні. Це бридка тварина «і зовсім не схожа на того єдинорога, в якого вірять у наших країнах».

З розвитком торгівлі європейцям доводилося чимраз частіше відвідувати країни Сходу. І, звичайно, невдовзі вони познайомилися тут із справжнім єдинорогом — індійським носорогом. Але люди, виховані на християнських легендах, відмовилися визнати в цьому вайлуватому «рогатому кабані» благородного шанувальника цнотливих дів.

Звичайно, міркували вони, і носоріг, і єдиноріг мають на голові по одному рогу, та це й усе. У всьому іншому це різні тварини, що більше різняться між собою, аніж ніч і день.

Минали століття, європейці познайомилися з багатьма дивовижними істотами заморських країн. 1220 року до Європи вперше привезли химерну жирафу, що була, як тоді вважали (з легкої руки Арістотеля!), позашлюбною дитиною пантери й верблюда. 1443 року перший у середньовічній Європі слон узяв участь в урочистому поході з нагоди відкриття Франкфуртського ярмарку. А ще за двісті років голландський анатом Тульп дослідив пелехату лісову «людину», спійману в лісах Анголи. То був перший шимпанзе, що його побачив європеєць.

Коло знань про навколишній світ дедалі ширшало: однак серед безлічі нових і невідомих досі звірів, як і раніше, не було єдинорога. Вже брав сумнів, чи взагалі існує ця шляхетна тварина? Можливо, вона вимерла, як вимерло багато стародавніх народів?

Аптекарі й постачальники унікорна, які краще за інших були поінформовані про дійсний стан речей, попереджали, що невдовзі почне вимирати весь рід людський, бо природні запаси рогів єдинорога вичерпуються. Адже вважалося, що унікорн, так само як і китайський женьшень, підтримує чоловічу силу.

Проте торгівля унікорном, як і до того, велася жваво. Роги єдинорога привозили до Європи тисячами пудів, і ходовий товар відразу розкуповували монастирі, аптекарі, князівські стольники. Деякі лікарі намагалися боротися з дурисвітською торгівлею чарівними рогами. Але надто великим був авторитет біблійного чудо-звіра серед християнського населення, щоб докази розуму переважили палку віру в чудодійні властивості унікорна.

У лікарських довідниках, аптекарських порадниках з виготовлення ліків унікорн протягом століть уважали за кращий засіб од багатьох захворювань. Лише порівняно недавно, наприкінці XVIII століття, унікорн поступово вийшов із медичного вжитку. Останній фармацевтичний довідник англійською мовою, в якому серед інших лікарняних засобів згадується і ріг єдинорога, був надрукований у Лондоні 1741 року.

Тепер настав час відповісти на питання, як умудрялися аптекарі середньовіччя вести широку торгівлю рогами неіснуючої тварини? Де вони роздобували свій товар?

У продаж надходили роги єдинорогів двох гатунків: вищий гатунок «Unicornum verum» («справжній ріг єдинорога») і нижчий — «Unicornum falsum» («фальшивий унікорн»).

Зараз ми вже знаємо, що постачальниками унікорна вищого гатунку були… мамути.

Першими мамутову кістку стали видобувати китайці. Понад дві тисячі років тому вони споряджали великі каравани на північ Сибіру й вивозили звідти дорогоцінні роги гігантського крота тин-шу. Про це повідомляють давні китайські хроніки й старогрецький натураліст Теофраст.

У X столітті центром світового значення за вивозом мамутових бивнів стає Болгар Великий — місто на Волзі — столиця царства волзьких болгар. Воно стояло приблизно там, де зараз Казань [22]. На ринках Болгара арабські купці закуповували мамутові бивні і перепродували європейським купцям. А там «роги» крота-велетня продавали під назвою «Unicornum verum», тобто унікорн вищої марки.

Хоч які величезні викопні запаси мамутових бивнів, попит на унікорн був такий великий, що торгівці, аби задовольнити його, почали вдаватися до замінників. Таким ерзацом і був «Unicornum falsum», а постачала його тварина, яка не мала аніякісінького відношення не лише до однорогих чи дворогих істот, а й взагалі до сухопутної фауни.

В давній німецькій книзі читаємо: «Роги, що є по аптеках, походять від морської рибини, яка має цей ріг спереду на голові».

Унікорн-замінник видобували далеко на півночі, у північних морях. Тут водяться дивні кити — нарвали (а ми вже знаємо, що у ті часи китів уважали за рибу). У дорослих нарвалів всього один зуб. Але ж який зуб! Кручений, як маврітанська колона,