Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

“Як усе повиростало, як поширилось!.. Коли я побачив львівських знайомих, почув їх настрої, довідався про сподіванки і плани, то поступ, який зробило українське життя в столиці краю за ці десять років, уявився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут у Галичині державною нацією, вони вже були на дорозі до того, щоб почувати себе господарями на своїй рідній землі”[708].

Повернімося до середньо-східної України[709]. Посилення української діяльності тут стало помітним у 1890-х рр. У 1900 р. група студентів Харківського університету заснувала підпільну Революційну українську партію (РУП), яка, використовуючи Галичину як базу для своїх дій, розгорнула жваву пропагандистську кампанію серед селян та міських робітників. У 1905 р. вона прийняла марксистську програму і змінила свою назву на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Рівень національної свідомості українських мас був ще настільки низьким, що, коли розпочалася революція 1905 р., вона не набрала на Україні виразного національного забарвлення. Однак одним із результатів революції стало скасування дискримінаційних обмежень Емського указу. Чи не наступного дня почали виходити українські газети, журнали та книжки, виникли різноманітні українські культурні й освітні товариства. Особливо важливими серед них були організації “Просвіти”, які будувалися за галицьким зразком. Хати-читальні стали громадськими і культурними центрами в селах і містечках по всій країні. Якщо говорити про політичну сферу, то в Першій і Другій Державних Думах (відповідно у 1906 і в 1907 рр.) існували українські фракції з 40–50 депута тів. Українські члени Другої Думи підготували проект закону про автономію України, але цей законодавчий орган невдовзі розпущено, тож документ не був поставлений на порядок денний.

Царський уряд не відмовився від своєї підставової тези щодо українського питання: доктрини триєдиної руської (“русской”) нації, з якої логічно випливало невизнання окремої української національності. Уряд твердо опирався навіть найскромнішим українським національно-культурним вимогам. Наприклад, він не дозволяв навчання українською мовою навіть у початкових школах. Після 1907 р., знову відчуваючи себе в змозі контролювати ситуацію, царський режим відновив свою традиційну репресивну політику стосовно українського руху. Зміна виборчого закону, накинута імператорським декретом 1907 р., надавала перевагу в законодавчих органах вищим класам, які на Україні були російськими або зрусифікованими. Внаслідок цього у Третій і Четвертій Думах не зорганізувалися українські клуби, хоча й були окремі прихильні до української справи люди, які належали до різних російських партій. Губернатори розпускали українські товариства (особливо ті, що користувалися популярністю в масах, такі як “Просвіта”) з найменшого приводу. Постійні конфіскації доводили українські періодичні видання до банкрутства, а їхні передплатники в губерніях зазнавали переслідувань з боку місцевих властей[710].

Аби підтримати розхитані підвалини царського режиму, уряд на чолі з прем’єр-міністром Петром Столипіним уклав союз з войовничим великоросійським націоналізмом. За підтримки адміністрації на Україні були створені “чорні сотні” та шовіністичні російські організації, як-от Клуб російських націоналістів у Києві. Вони вели галасливу і часто непристойну антиукраїнську, а також антисемітську пропаганду. У той час термін “мазепинство” введено в широкий обіг як принизливий ярлик для українського руху. Це слово утворене з імені гетьмана Івана Мазепи, який у 1708 р., під час Великої Північної війни, перейшов з російського на шведський бік. Малося на увазі, що українські патріоти, як і званий Іудою Мазепа, — зрадник на утриманні іноземних держав. В руслі політики неославізму, започаткованої близько 1907 р., царський уряд і праві російські організації намагались уразити український рух у самій його твердині. Фінансова і моральна підтримка щедро посипалась на галицьких русофілів, вмираючу групу “руських” ультраконсерваторів, які виступали з ідеєю єдності руської (“русской”) нації від Карпат аж до Камчатки Безплідні інтриги галицьких русофілів захищала частина польської адміністрації краю. Польська націонал-демократична партія, яка була однаково впливовою як у підросійській Польщі, так і в Галичині, виступала за узгодження російських і польських зусиль, спрямованих на знищення спільного українського ворога[711].

Проте український рух уже годі було стримати. Росія стала напівконституційною державою, і масові репресії у стилі Емського указу були неможливі. Коли адміністрація чинила перешкоди українським товариствам або закривала їх, віднаходилися нові форми діяльності. Наприклад, кооперативний рух робив великі успіхи в усіх частинах Росії, але на “Півдні” його контролювали українці[712]. Київські вуличні демонстрації у березні 1914 р. у зв’язку зі сторіччям від дня народження Шевченка засвідчили посилення українського руху. За десять років до того така подія була б неможлива.

Якщо ми спробуємо оцінити, наскільки просунувся вперед націотворчий процес на середньо-східній Україні до 1914 р., відповідь не буде легкою. Жодних докладних емпіричних досліджень цього питання досі не проводилося. Радянські історики, які мають доступ до відповідних, усе ще не торкнутих архівних матеріалів, неохоче беруться до цього завдання. Тому, розглядаючи дану проблему, мусимо скористатися з принагідних коментарів тогочасних спостерігачів. Ці уривчасті свідчення дозволяють нам зробити декілька пробних узагальнень.

Насамперед зацитуємо зболений крик одного з провідних членів київського Клубу російських націоналістів А. Савенка, який писав у 1911 р.:

“Мазепинський рух росте. З цим треба згодитися. [Зі своєї галицької бази] мазепинство розлазиться по цілій південній Росії ...Полум’я пожежі вже розлазиться по всій Малоросії”[713].

Можна було б і не зважати на цей панікерський голос російського суперпатріота (і, що типово, ренегата-українця). Якщо, однак, узяти до уваги те, що відбулося на Україні лише за кілька років потому, у 1917-му, то треба визнати, що в Савенковому діагнозі була частка правди.

З іншого боку, маємо спогади українського студентського активіста Дмитра Солов’я, який у 1914 р. прибув до Полтави. Його охопила зневіра, коли побачив масштаби русифікації цього історично українського міста, нечисельність і пасивність місцевої української інтелігенції[714]. Як можна узгодити два таких протилежних погляди, що їх висловили Савенко та Соловей?

Можливо, найближчий до істини Євген Чикаленко, видавець київської україномовної газети “Рада”. У 1913 р. він відзначив у своєму щоденнику, що у провінційних містечках, де ще покоління тому навряд чи можна було почути російську мову, тепер вона переважає. Але й число національно свідомих українців щороку зростає[715]. Стосовно соціального складу українського руху Чикаленко писав, що його найактивніші діячі належать до т. зв. “третього стану” — тобто сільської інтелігенції та напівінтелігенції. Фінансову підтримку український культурницькій діяльності надавали окремі представники буржуазії, що походили з простолюду.

“В селянстві... [національна] свідомість за останні роки дуже поширилась, поглибилась. Є села, в яких майже всі селяни свідомі націоналісти, навіть шовіністи українські; це залежить від учителя, чи від фершала, який пробудив