Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Звернення народовців до місцевої говірки означало творення нової національної орієнтації. Але якою була ця орієнтація — русинофільською чи українською? Професор Магочі твердить, що Стрипський і Волошин були русинофілами (с. 328, 331) і що Волошин нібито “починав як русинофіл, але згодом у 1920-ті роки [тобто у чехо-словацький період], почав відкрито висловлювати думку, що закарпатські русини є частиною малоросійської або української нації” (с. 331). Висновки Марії Майєр, угорського спеціаліста з історії Карпатської України, відрізняються від висновків Магочі: “На зламі століть українофільський напрямок з’явився також у “націоналістичних” колах освічених русинів, на яких неабияк впливали досягнення українських національних рухів у Галичині та Росії”. При цьому Марія Майєр посилається саме на Ю. Жатковича та “його послідовників” А. Волошина і Г. Стрипського. Майєр подає розлогий виклад дебатів, що велися в 1897–1899 рр. на сторінках “Kelet” — угорськомовного органу греко-католицького духовенства, що його редагував Жаткович. Виступаючи проти представників русофільської течії, “Жаткович на підставі вагомих наукових аргументів доводив, що існує досить доказів існування окремої української нації й української літературної мови, абсолютно відмінних від російської нації й літературної мови. Він також твердив, що мовою [закарпатсько]-русинський і український народи споріднені між собою”. Цю ж саму позицію обстоював і Стрипський. Проте Жаткович і Стрипський тоді ще не вирішили питання про те, чи повинні закарпатські русини просто перейняти українську літературну мову з Галичини, а чи спробувати розвинути свою літературну мову на основі місцевих діалектів; це мав вирішити пізніше природний хід подій. Найцікавішою у цій дискусії є позиція Волошина. Коли невідомий дописувач радив, щоб закарпатські русини відмежувались як від російської літератури, так і від “літератури Шевченка”, “Августин Волошин, журналіст-початківець і вчитель-українофіл, що підписав свою статтю [криптонімом] “X”, заперечив проти цієї русинофільської тенденції... На той час він був українофілом”. Ці наведені Марією Майєр свідчення підривають вірогідність тієї інтерпретації, яку подає Магочі. Ця інтерпретація, як видно, навіяна його бажанням штучно завищити значення русинофільської орієнтації.

Природу національної ідеології народовців точно оцінив Іван Жегуц. На його думку, недоречно переносити гострі відмінності — 1920–1930-х рр. на період перед першою світовою війною. Що було важливим для народовців, то це основний принцип: поворот до народу і до його мови. В цьому вони вбачали передумову виходу Угорської Русі з тогочасної глибокої криза Деталі могли бути вироблені пізніше.

“Не ідентифікуючи себе беззастережно з українським рухом, зокрема з українським фонетичним правописом русинські [народовські] лідери не приховували своєї симпатії до української літератури. Цю симпатію вони підтверджували своїми перекладами українських авторів на мадярську мову... Безперечне те, що Волошин уважав український рух природним продовженням русинської національної ідеї. Цей погляд зору він виразно ствердив у своїх програмових статтях у “Науці”[684].

Таким чином, Майєр і Жегуц підтримують думку, що народовська течія була зародковим етапом українського національного руху на Закарпатті.

Треба згадати і про деякі вади народовської течії. Насамперед, вона була цілком аполітичною, обмежуючи себе питаннями мови, літератури й освіта Народовці не були сепаратистами щодо Угорщини і не мріяли про включення своєї батьківщини до майбутньої української держава Вони навіть не порушували питання про надання русинській території самоврядування у складі Угорщини, яке за тодішніх умов здавалося зовсім нереалістичним. З другого боку, вони були не від того, щоб пошукати собі потенціальних союзників і зверхників в угорській політичній системі. Цей брак самостійної політичної платформи був очевидним кроком назад порівняно з русофілами 1860-х років, представник яких Адольф Добрянський висунув програму утворення в Австрійській імперії автономної “російської” провінції у складі Східної Галичини, Буковини, Закарпаття або, як альтернативу, програму самоврядування тільки для Угорської Русі. По-друге, народовський рух був малочисленним, він складався зі жменьки людей. А основна маса русинської інтелігенції була більш-менш повністю змадяризована, і в домах та родинах греко-католицького духовенства панувала угорська мова.

ДИНАМІКА НАЦІОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ У МІЖВОЄННОМУ ЗАКАРПАТТІ

Головна моя критична заувага щодо тлумачення професором Магочі “формування національної ідентичності” на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні) полягає в тому, що він подає цю проблему великою мірою статично, а не як динамічний процес. За його версією, три національні орієнтації, що існували на Закарпатті на початку чехо-словацької доби, збереглися без істотних змін протягом наступної чверті століття. Він твердить, що “ще й 1945 р. російська та русинська орієнтації були зовсім живими” (с. 257). Рівновагу між трьома напрямами, мовляв, порушив лише радянський режим, “який надавав підтримку тільки одній, українській орієнтації” (с. 272).

Я не погоджуюся з цим і стверджую, що русофільська та русинофільська орієнтації до початку 1930-х років уже майже вмерли і що перемога українського національного руху була результатом динаміки внутрішнього розвитку закарпатського суспільства, а не втручання зовнішнього “deus ех machina”. Радянський режим після 1945 р. не накинув української ідентичності населенню Закарпатської області — він лише закріпив наслідки попереднього саморозвитку цієї місцевості.

Таке тлумачення підтверджують певні факти, які Магочі згадує, але з яких він не зміг зробити належних висновків. Наприклад, він визнає, що “до 1934 р. [проукраїнську] “Учительську громаду” підтримували 1 211 із 1 874 “русинських” учителів Закарпатської Русі (с. 173). На ниві освіти дорослих [русофільське] Товариство Духновича було протягом 1930-х років менш динамічним із двох культурницьких організацій” (с. 160), і його залишив відтиснуте далеко позаду суперник з українського табору, товариство “Просвіта”. З’їзд “Просвіти”, який відбувся в столиці краю в жовтні 1937 р., став “однією з найбільших маніфестацій, будь-коли влаштованих в Ужгороді” (с. 160). Організація українських скаутів “Пласт” 1935 р. нараховувала 3 000 членів проти 500 “російських” скаутів у 1929–1930 роках (с. 161). Серед закарпатських студентів, які навчалися в університетах Чехо-Словаччини (в дорадянську добу вищих навчальних закладів у краї не було), “на кінець 1930-х років із двох відламів студентського руху українофільський був активніший і викликав більший розголос” (с. 174). Проте Магочі з допомогою різних застережень притлумлює вплив цих тверджень і завершує свій розгляд таким хибним висновком: “під кінець цього періоду русофільська, українофільська, русинофільська і силою обставин, мадяронська течії здавалися так само вкоріненими як і раніше” (с. 167).

Оцінюючи динаміку націотворчих процесів у Карпатській Україні, винятково важливо врахувати фактор поколінь. Один із додатків до рецензованої книжки містить 81 короткий біографічний нарис про тих осіб, які відіграли визначну роль у житті Карпатської України у 1918–1945 роках. З цього цікавого прозопографічного дослідження видно, що три орієнтації були представлені однаковою кількістю людей: 24 русофіли, 28 русинофілів і 29 українофілів. Автор коментує це так: “Якщо серед старшого покоління (люди народжені до 1905