Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Цей контрастний приклад козацьких земель показує, чому у випадку Закарпаття русинофільська орієнтація не була життєздатною. Національна ідентичність не етнічного, а політичного походження повинна мати інституційний центр, здатний викликати відданість громадян. Корпоративна організація козацьких військ забезпечувала такий центр. Козаки могли пишатися тим, що вони завжди були вільними людьми і войовниками, пишатися славними спогадами минулих повстань проти московського самодержавства. Схожих рис зовсім не було в історичній пам’яті Карпатської України. Русини віками жили в угорському королівстві як підневільний селянський народ, без жодних власних інституцій, окрім церкви. На відміну від Хорватії та Трансільванії, Закарпаття ніколи не становило окремого тіла серед земель корони св. Стефана. Новітня угорська держава, створена порозумінням 1867 р., від самого початку задумувалась як унітарна національна держава. Те, що Угорщина пропонувала своїм меншинам — це перспективу рівноправного партнерства в житті мадярської нації, здобутого ціною їхньої асиміляції. Ця перспектива була, звичайно, привабливою для багатьох освічених русинів, які зазнали сильної мадяризації протягом другої половини XIX ст. Якщо йшлося про те, щоб запобігти загрозі мадяризації, то єдиною реальною основою для боротьби закарпатських русинів за виживання був незаперечний факт їхньої етнічності. А це логічно вело до орієнтації на своїх етнічних родичів по той бік Карпат. То де ж, спитаймо професора Магочі, було будівельне каміння, щоб “споруджувати” з нього окремішню національну ідентичність русинів?

Що собою насправді являла русинофільська орієнтація? Професор Магочі позначає цим терміном два явища, які відрізняються за часом і характером: з одного боку, народовців у період перед першою світовою війною, з іншого боку — гурток, який створився навколо тижневика “Неділя” в 1930-ті р. Про народовський рух я говоритиму пізніше. Зараз досить буде сказати, що закарпатське народовство, яке з’явилося на зламі століть, слід, власне, розглядати як зародковий етап новітнього українського національного руху в цьому краї. Що ж до т. зв. “неділяшників”, то про них справедливо можна говорити як про замаскованих мадяронів. За умов чехо-словацького режиму відкрито виражати проугорські симпатії стало недоречним. Тому змадяризована частина русинської інтелігенції (в основному представники старшого покоління) набрали захисного кольору русинофільства, потайки тужачи за добрими старими часами корони св. Стефана. Вони були першими й останніми прихильниками ідеї, що закарпатські русини мають стати окремішньою національністю. Справжній характер цих самозваних русинофілів виявився в 1935–1945 рр., коли вони діяли як квіслінги угорського окупанта. За таку поведінку вони викликали на себе прокльони з боку абсолютної більшості співвітчизників.

Професор Магочі визнає, вочевидь, не без жалю, що русинофільська орієнтація була найслабшою серед трьох національних орієнтацій у міжвоєнній Підкарпатській Русі. Але ця слабкість не була випадковою. Ідея, що русини стануть четвертою східнослов’янською нацією — поряд із росіянами, білорусами й українцями — була ілюзією без будь-яких етнічних та історичних підстав. Кілька місцевих діячів могли нею забавлятися, деякі чеські політики — протегувати їй задля власної вигоди, угорські ревізіоністи — потайки підтримувати цю ідею з метою підірвати територіальні умови Сен-Жерменської та Тріанонської мирних угод, але вона ніколи не могла стати реальністю. Русинофільська концепція була штучним витвором, нездатним викликати дух безкомпромісної відданості й самопожертви, що є ознакою кожного справжнього національно-визвольного руху. Ідея, заради якої ніхто ніколи не хотів ставити на карту своє життя, на терезах історії важить мізерно мало.

РУСОФІЛЬСЬКИЙ НАПРЯМОК

Характерною постаттю початкового етапу національного відродження закарпатських русинів у середині XIX ст. був поет і просвітник Олександр Духнович (1803–1865). У своїх творах він уживав суміші місцевого діалекту з традиційною церковнослов’янською мовою. Духнович мав сильне чуття національної єдності закарпатських русинів з їхніми галицькими братами. У поемі, присвяченій галицькому греко-католицькому митрополитові Григорію Яхимовичу, він зробив славетну й часто цитовану програмову заяву: “Бо свої то за горами — не чужі: Русь єдина, мисль у всіх в душі”. Водночас йому бракувало чіткого усвідомлення національних відмінностей між русинами-українцями й росіянами. Іван Франко вдало охарактеризував Духновича як “чоловіка, без сумніву, доброї волі і немалих здібностей, але невимовно запутаного у язиковій та політичній доктрині...”

Цей нездиференційований русинський патріотизм духновичівського зразка набрав явного русофільського забарвлення в другій половині століття. Двоє людей зробили найбільший внесок у поширення проросійської орієнтації на Закарпатті — редактор і публіцист Іван Раковський (1815–1885) та політичний діяч Адольф Добрянський (1817–1901). Раковський енергійно працював над тим, щоб русини прийняли за свою літературну мову російську. Добрянський, який служив австрійським офіцером для зв’язку з російською армією в Угорщині в 1849 р., і далі підтримував зв’язки з російськими урядовими та панславістичними колами. Русофіли контролювали першу русинську культурницьку організацію — “Общество св. Василія Великого”, засноване 1866 р.

Проникливий тогочасний аналіз русофільського феномена дав український учений і політичний мислитель Михайло Драгоманов (1841–1895), професор Київського університету, а з 1876 р. — вигнанець у Швейцарії. Драгоманов відвідав Закарпаття двічі — в 1875 і 1876 рр. — і був приголомшений умовами життя народу, що його він називав “пораненим братом”. В інтерпретації Драгоманова русофільство являло собою природну реакцію на нищівний угорський тиск, який змушував русинських патріотів шукати зовнішньої допомоги. Крім того, русинська клерикальна інтелігенція була зачарована аристократичними звичаями угорського суспільства. Драгоманов писав у своїх спогадах: “Угорська Русь — країна з усіх боків занедбана й задавлена мадярством — не тільки національним, але й соціальним, шляхетством, котре живе в головах навіть тамтешніх патріотів, найпротивніших мадярству”[681]. Освічені русини бажали протиставити “благородній” угорській мові та культурі рівну їй за престижем, а саме російську. Місцевий видавець Микола (Николай) Гомичков відверто відповів на заклики Драгоманова у своїй газеті “Карпат”: “Господин Драгоманов хочет от нас, чтобы мы писали языком слуг, но литература пишется везде для господинов”. Проте, як зауважив Драгоманов, у колі своєї сім’ї Гомичков завжди розмовляв угорською мовою. “І резонно: до “господ” росіян далеко, а мадяри під боком”[682]. Драгоманов доходив висновку, що русофільство саме завдавало собі поразки тому, що позбавляло русинів можливості ефективно протидіяти мадяризації, відчужуючи інтелігенцію від простого народу і позбавляючи його освіти, яка не могла вестися чужою мовою. Захоплення русофілів могутньою царською імперією зовсім не означало, що вони були близько знайомі з російським світом. Якраз навпаки, це захоплення було породжене ізоляцією від закордону, в тім числі й від Росії, і йшло пліч-о-пліч з повним незнанням стану сучасної їм Росії, зокрема нової російської літератури. Закарпатські русофіли рідко вміли як слід володіти російською мовою. Насправді, мова, якої вони вживали у своїх публікаціях, найчастіше була неприродною сумішшю російської та церковнослов’янської