Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд
При читальній похибці ми бачимо психічну ситуацію, що істотно відрізняється від ситуації при похибках мовних і письмових. Одну з двох конкурентних тенденцій тут заступає збудження чуттів, і, мабуть, через те в нього й менша опірність. На відміну від написаного, те, що людина читає, — аж ніяк не продукт її власного психічного життя. Тому у великій кількості випадків читальна похибка полягає в цілковитій заміні. Слово, яке слід прочитати, людина заступає іншим словом, навіть коли між текстом і продуктом мовної похибки немає зв’язку за змістом; як правило, це наслідок схожості двох слів. Ліхтенберґів приклад: «Agamemnon замість angenommen» — найкращий у цій групі. З’ясовуючи порушувальну тенденцію, що призвела до читальної похибки, слід зовсім відкласти хибно прочитаний текст і зосередити аналітичне дослідження на таких двох питаннях: що саме найперше спадає на думку у зв’язку з результатом читальної похибки і в якій ситуації трапилася похибка? Іноді самого знання цієї другої обставини досить для пояснення читальної похибки, приміром, коли хто, гостро прагнучи справити певну потребу, блукає незнайомим містом і раптом на великій вивісці на рівні другого поверху читає: «Klosetthaus». Бідолаха ще встигає подивуватись, чому вивіску прибили так високо, аж поки помічає, що там написано, власне, «Korsetthaus». В інших випадках саме такі, цілком незалежні від змісту тексту читальні похибки потребують докладного аналізу, який неможливо здійснити без практичного знайомства з психоаналітичною технікою і довіри до неї. Але здебільшого пояснити читальну похибку не так уже й важко. Слово-замінник, як, приміром, Agamemnon, досить виразно вказує на той хід думок, що спричинив перешкоду. А, наприклад, у теперішні воєнні часи стало звичайним явищем усюди, де тільки трапляються схожі словоутворення, прочитувати назви міст, прізвища генералів і різні військові вирази, що лунають з усіх боків. Те, що цікавить і займає людину, стає на місце чужого й нецікавого. Тіні [давніших] думок скаламучують нове сприйняття.
При читальних похибках, проте, не бракує й випадків іншого роду, коли сам прочитаний текст пробуджує порушувальну тенденцію, причому текст здебільшого обертається в свою протилежність. Комусь треба прочитати щось прикре, і аналіз переконує нас, що велика нехіть читати той текст призводить до його зміни.
У першому, більш частому різновиді читальних похибок можна виділити два чинники, яким ми приписуємо важливу роль у механізмі похибок: конфлікт двох тенденцій і згнічення однієї з них, що натомість надолужує втрачене, спричиняючи похибку. І при читальній похибці теж не відбувається нічого, що суперечило б цьому принципові, але набагато більше впадає у вічі настирливість того ходу думок, що призводить до читальної похибки, ніж згнічення, якого, певне, зазнавали думки до цього. Саме ці два чинники найвиразніше постають перед нами в найрізноманітніших ситуаціях, коли хибна дія пов’язана з забуванням.
Забування намірів трактують цілком однозначно, як ми вже чули, навіть невтаємничені витлумачують його правильно. Тенденція, що перешкоджає намірові, — це завжди супротивний намір, небажання, про яке нам зостається тільки дізнатись, чому воно не виявляється в іншій і не в такій прихованій формі. Але наявність такого небажання для нас незаперечна. Часом почасти вдається і з’ясувати мотиви, які змушують приховувати це небажання, а проте через хибну дію вони таки досягають свого, прориваються з пітьми, бо така ухильність видається їм безпечнішою, ніж пряме заперечення. А коли між наміром і його виконанням відбулася важлива зміна психічної ситуації, внаслідок чого вже навіть мови нема про виконання наміру, тоді забування намірів виходить за межі хибних дій. Такому не дивуються: адже зрозуміло, що пригадувати намір було зайвим, бо він тимчасово, а то й надовго просто зник. Забування намірів тільки тоді можна назвати хибною дією, коли нема ніяких підстав вірити в таке уривання наміру.
Випадки забування намірів загалом такі одноманітні й прозорі, що саме через це вони анітрохи не цікаві для нашого дослідження. Та все ж у двох аспектах із вивчення цих похибок можна довідатись і дещо нове. Ми сказали, що забування, тобто невиконання наміру свідчить про існування якогось супротивного наміру. Це безперечна правда, але, як доводять наші дослідження, супротивний намір може бути двох різновидів: прямий і опосередкований. Те, що слід розуміти під опосередкованим наміром, найкраще пояснити на одному або на двох прикладах. Покровитель забуває замовити за свого підопічного слово перед третьою особою — це стається, власне, тоді, коли він не дуже переймається підопічним і через те не має великого бажання говорити про нього. В усякому разі принаймні так витлумачує підопічний забудькуватість свого покровителя. Але все може відбуватись і складніше. Небажання виконувати намір може виникнути в покровителя з зовсім інших причин і спрямовуватись в інший бік. Йому не конче бути пов’язаним із підопічним, воно може спрямовуватись проти третьої особи, перед якою слід замовити слово. Тут ви знову бачите, які заперечення можна висунути проти практичного застосування наших тлумачень. Попри правильність тлумачення похибки підопічному все ж загрожує небезпека стати надміру недовірливим і тяжко скривдити свого покровителя. Або ж іще один приклад: якщо хто забув про побачення, яке сам призначив і пообіцяв прийти, то за найприроднішу причину звичайно править відверте небажання бачитися з тією особою. Але аналіз може дати докази, що порушувальна тенденція нітрохи не пов’язана з особою, а спрямована проти місця, де мало відбутися побачення, бо з тим місцем асоціюються якісь прикрі спогади. І знову: коли хто забуває відіслати листа, супротивна тенденція може бути спрямована й проти змісту листа; проте аж ніяк не можна відкидати й того, що лист сам по собі безневинний, а супротивна тенденція з’явилася тільки через те, що в ньому щось нагадує про інший, раніше написаний лист, який і справді породжував безпосередній спротив. Тоді можна сказати, що спротив із давнього листа, де він був добре обґрунтований, перейшов на теперішній лист, супроти якого, власне, він нічим не мотивований. Отже, як бачите, вдаючись до наших цілком обґрунтовних тлумачень, слід виявляти стриманість і обережність; рівновартісне з погляду психології може мати різне практичне значення.
Такі феномени видаються вам, певне, дуже незвичайними. Можливо, ви навіть схильні припускати, що самого «непрямого» спротиву вже досить, щоб назвати такий процес патологічним. Але я запевняю вас, що він відбувається в межах здоров’я і норми. Принаймні зрозумійте правильно: в мене навіть думки немає, ніби наші психоаналітичні тлумачення ненадійні. Згадана неоднозначність забування намірів існує тільки тоді, коли ми не аналізуємо конкретні випадки, а лише спираємось на загальні принципи. А коли особу, що забула намір, проаналізувати, то майже в кожному випадку ми з достатньою певністю з’ясуємо, чи спротив безпосередній, а чи зумовлений іншими причинами.
Другий аспект такий. Коли ми на великій кількості випадків з’ясуємо, що забування намірів породжене спротивом, то наберімося ж духу поширити цей висновок на ще одну групу випадків, у яких аналізована особа не підтверджує, а заперечує визначену нами наявність супротивної волі. Візьмімо тут за приклад таке дуже поширене явище, коли людина забуває повернути позичені книжки, оплатити рахунки чи борги.
