Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

або ж відбуватися так невдало, щоб згнічена тенденція проступала цілком. Але хибні дії — явища компромісного характеру, вони свідчать про половинний успіх і половинну невдачу кожної з обох тенденцій; загрожений намір і не притлумлений цілком, і — крім нечисленних винятків — не проступає зовсім неушко­дженим. Можна припустити, що для виникнення таких інтерференційних, чи то компромісних, явищ потрібні особ­ливі умови, проте ми не можемо здогадатись, які саме. До того ж я не вірю, ніби можна розкрити ці невідомі нам обставини з допомогою дальшого вивчення хибних дій. Набагато доцільніше дослідити спершу ще одну темну царину душевного життя. Тільки аналогії, які ми там помітимо, додадуть нам сміливості сформулювати припущення, потрібні для куди докладнішого пояснення хибних дій. І це ще не все! Навіть робота з незначними симптомами, яку ми звичайно провадимо в цій царині, пов’язана з певними небезпеками. Є така психічна хвороба, як комбінаторна параноя, при якій використання незначних симптомів переходить усякі межі, і я, звісно, не скажу, ніби висновки, зіперті на такі підстави, цілком слушні. Уникнути небезпек можна, лише поширивши базу спостережень, збираючи схожі свідчення з найрозмаїтіших царин психічного життя.

Тож на цьому ми полишимо аналіз хибних дій. Але я мушу попросити вас іще про одне: запам’ятайте метод, із допомогою якого ми вивчали ці феномени, він вам придасться як взірець. Із цього прикладу можна виснувати, яка мета у нашої психології. Ми прагнемо не тільки описувати і класифікувати явища, а й зрозуміти їх як вияви боротьби психічних сил, як ознаки цілеспрямованих тенденцій, що або працюють у супрязі, або перешкоджають одна одній. Ми прагнемо виробити динамічне уявлення про психічні феномени. Згідно з цим нашим уявленням, ті пориви, які ми ще тільки розкриваємо, важливіші за сприймані феномени.

Отож тепер не заглиблюймось далі у вивчення хибних дій, а киньмо наостанок побіжний погляд на всю широчінь цієї царини, щоб побачити вже знайоме нам і вийти на слід нового і непізнаного. При цьому дотримуймось поділу на три групи, вже зробленого на початку курсу: мовні похибки разом із підпорядкованими їм формами письмових, читальних і слухових похибок; забування із своїми різновидами, які відповідають забутому об’єктові (власних назв, чужомовних слів, намірів, вражень); помилкова діяльність, запихання, гублення. Омани, тією мірою, якою цікавлять нас, належать почасти до забування, почасти до помилкової діяльності.

Хоча мовні похибки ми вже досить докладно розбирали, треба, однак, дещо додати. З мовними похибками пов’язані незначні афективні феномени, і вони ще й як для нас цікаві. Нікому не до вподоби, що в нього сталася мовна похибка; людина часто не чує своєї похибки, зате завжди чує похибки інших. Мовні похибки певною мірою заразливі: важко читати про мовні похибки і не скоїти їх самому. Мотивацію найнезначніших мовних похибок збагнути неважко, хоча саме вони нітрохи не сприяють з’ясуванню потаємних психічних процесів. Коли, приміром, унаслідок байдуже як мотивованої перешкоди хтось вимовив наголошений склад як ненаголошений, то, надолужуючи це, наголошує найближчий ненаголошений склад, коячи ще одну мовну похибку. Те саме відбувається й тоді, коли хто нечисто або недбало вимовить дифтонг: наприклад, eu або oi як ei; він намагається компенсувати неточність і тому наступне ei змінює на eu або oi. За цими явищами стоїть озирання на слухача, щоб той часом не подумав, ніби мовцеві байдуже, як він володіє рідною мовою. Намір другого, компенсаційного, перекручення полягає в приверненні уваги слухача до першого й запевненні, що мовець і сам помітив свою похибку. Найчастіші, найпростіші і найнезначніші випадки мовних похибок — це стягнення і випередження, які виявляються в неістотних за своєю вагою компонентах речення. Наприклад, у дуже довгому реченні людина хибить словом так, що останнє слово, яке мало б закінчувати речення, зринає десь попереду. Це полишає враження певного нетерпіння, бажання чимшвидше вимовити речення і свідчить загалом про нехіть висловлювати дану фразу, а то й промову в цілому. Таким чином ми підходимо до межових станів, у яких стирається різниця між психоаналітичним і загальнофізіологічним розумінням мовних похибок. Ми припускаємо, що в цих випадках є порушувальна тенденція, яка суперечить мовному намірові; але вона може тільки засвідчити свою наявність і не розкрити власний зміст. Спричинене нею порушення може піти якимсь шляхом взаємовпливу звуків або асоціативних зв’язків, і тоді його можна витлумачити як відхилення уваги від мовного наміру. Але ні це порушення уваги, ні справді виявлені асоціативні зв’язки не передають суті явищ. Їхня роль полягає в тому, що вони правлять лише за вказівку на існування якогось іншого наміру, що порушує мовний намір, і природу цього порушувального наміру вже не можна з’ясувати з його виявів, як, приміром, у найяскравіших випадках мовних похибок.

Письмові похибки, до яких я зараз переходжу, так цілковито узгоджуються з мовними, що годі сподіватися виробити якийсь інший погляд на них. Можливо, нам придасться тільки один невеликий додаток. Досить поширені дрібні письмові похибки, стягнення, висування наперед пізніших і надто останніх слів знову-таки свідчать про небажання писати взагалі й нетерпляче прагнення чимшвидше дописати до кінця. Коли ж вияви письмової похибки мають добре визначений характер, можна з’ясувати природу і наміри порушувальної тенденції. Люди загалом знають: письмові похибки в листі свідчать, що не все гаразд у його автора. Та що саме — не завжди щастить з’ясувати. Ті, хто коїть письмові похибки, часто так само не помічають їх, як і похибки мовні. Упадає у вічі таке спостереження: декому властива звичка перечитувати перед відправкою кожного написаного листа. Інші про це не дбають, та коли, як виняток, візьмуть і перечитають свого листа, то завжди знаходять досить прикметну письмову похибку й виправляють її. Як це пояснити? Здається, ті люди все ж знають, що, складаючи листа, припустилися письмової похибки. Чи справді нам вірити такому?

З практичним значенням мовних похибок пов’язана дуже цікава проблема. Ви, певне, пам’ятаєте про випадок з убивцею Г., що, видаючи себе за бактеріолога, спромігся дістати з наукових закладів зразки культур украй небезпечних збудників хвороб і використовував ті культури, щоб найжорстокіше прибирати з дороги своїх ближніх. Якось цей чоловік поскаржився керівництву одного з таких закладів на не­ефективність висланих йому культур, але при цьому схибив на письмі і замість слів «під час моїх дослідів на мишах і морських свинках» можна було виразно прочитати «під час моїх дослідів на людях». Лікарі в інституті звернули увагу на цю письмову похибку, проте, наскільки мені відомо, не зробили з неї ніяких висновків. Гаразд, а що на це скажете ви? Чи не слід було лікарям сприйняти цю письмову похибку як зізнання й розпочати слідство, завдяки якому вбивцю вчасно схопили б за руку? Чи незнання нашого розуміння похибок не стало в цьому випадку причиною вкрай тяжкого недогляду? Ні, гадаю, така письмова похибка мені б і справді видалась украй підозрілою, але розуміти її як зізнання заважають дуже важливі обставини. Тут не так усе просто. Письмова похибка — це, безперечно, непряме свідчення, але для початку слідства її самої не досить. Щоправда, похибка свідчить, що чоловік переймався думкою інфікувати людей, але з неї годі виснувати, чи та думка вже набула ваги виразного злочинного наміру, чи це тільки пуста фантазія. Крім того, цілком може трапитись, що чоловік, припустившись на письмі такої похибки,