Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Україні, також втрутився у галицькі справи Перспективи українського руху в Російській імперії видавалися тоді безрадісними, і Антонович дбав про зміцнення його притулку у Галичині. У цьому його погляди збігалися з поглядами його колишнього товариша й довгорічного суперника Драгоманова, який перебував у вигнанні. Але підходи цих двох людей були різні. Драгоманов пов’язував українські національні завоювання в Галичині з політичною демократизацією, захистом соціальних інтересів селянства й антиклерикалізмом, що передбачало боротьбу проти консервативного австро-польського режиму. Натомість Антонович вірив, що для задоволення насущних українських культурних потреб багато важила згода польських правлячих кіл. Окремі представники польської меншості на Наддніпрянській Україні, які підтримували ідею польсько-української співпраці проти Росії, стали посередниками між групою Антоновича, так званою “Київською громадою” й авторитетним польським аристократичним гуртком в Австрійській імперії. Головним зв’язковим Антоновича серед його галицьких співвітчизників був лідер поміркованих народовців Олександр Барвінський. Попередні переговори, покриті завісою секретності, відбулися у Львові та Києві.

Нову еру урочисто проголошено у листопаді 1890 р. шляхом обміну деклараціями доброї волі між губернатором Бадені та пред-ставниками народовців у сеймі. Але при цьому сторони не узгодили точних умов договору. Так через фундаментальне непорозуміння ця спроба компромісу від самого початку не мала чинності. Поляки були готові зробити незначні поступки українцям у галузі освіти і мовних прав. Наприклад, Антоновичеві мали надати новостворену україномовну кафедру історії у Львівському університеті. Антонович відмовився на користь свого найблискучішого учня — молодого Грушевського. Але народовці очікували змін у політичній системі, а цього не сталося. Скоро українці відчули, що їх обманули, тоді як поляки були роздратовані невдячністю і браком терпіння у їхніх партнерів. До 1894 року нова ера вичерпалася. Вибори до сейму в 1895 р. і до центрального парламенту в 1897 р. проходили за умов скандальних адміністративних зловживань, незвичних навіть для Галичини[650]. Але український рух уже не можна було залякати. Обурення, викликане “баденівськими виборами”, стало сигналом до початку загального українського наступу проти режиму, що існував у Галичині.

Нова ера розворушила громадську думку і привела до перегрупування політичних сил Першими зорганізувалися радикали, які 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію[651]. Після смерті у 1895 р. Драгоманова, авторитет якого утримував єдність цього руху, і націоналістичне (що до нього належав Франко), і марксистське крила вийшли з радикальної партії. Націоналістично настроєні радикали злилися з народовцями, більшість з яких на той час облишили політику “нової ери”. У 1899 р. омолоджені народовці утворили Українську національно-демократичну партію[652]. Відтоді серед українців діяла двопартійна система. Національні демократи мали відчутну перевагу, радикали складали їм постійну опозицію. Однак у Державній раді та сеймі обидві партії здебільшого працювали разом. Націонал-демократи були широкою коаліційною партією, яку можна порівняти з індійським Національним конгресом і яка охоплювала цілий спектр відтінків: від близьких до соціалістів аж до греко-католицьких священиків. Спільна платформа, до сформування якої доклали рук Франко і Грушевський, містила гасла демократичного націоналізму й соціальної реформи Лідерами партії були Юліан Романчук, Кость Левицький (1859–1941), Євген Олесницький (1860–1917), Теофіл Окуневський (1858–1937) і Євген Петрушевич (1883–1940). Після відокремлення правих і лівих дисидентів радикали діяли як партія аграрного соціалізму та войовничого антиклерикалізму. Її характер можна означити як середнє між російськими соціалістами-революціонерами й селянськими партіями Середньо-Східної Європи. Окрім старого захисника драгоманівської ортодоксальності Михайла Павлика серед її лідерів були Лев Бачинський (1872–1930), Кирило Трильовський (1864–1941) та Іван Ма-кух (1872–1946). Більшість лідерів обох партій були за професією адвокатами, але ж до цього покоління належала також видатна плеяда “селянських політиків” — талановитих ораторів та організаторів, що піднеслися з мас. Програма національно-демократичної партії проголошувала: “...Остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм...”[653]. Схоже твердження містила й програма радикалів. У той же час це був радше віддалений ідеал, аніж практична мета, але проголошення головними українськими партіями в Галичині принципу самостійної національної держави становило поворотну точку в еволюції української політичної думки.

Що ж до двох менших партій — соціал-демократів із марксистською програмою і консервативної Християнсько-суспільної партії, — то їхній вплив був обмежений, але вони мали декілька поважних особистостей і стимулювали ідеологічні дискусії. Українські соціал-демократи відігравали певну роль у профспілковому русі, який робив свої перші кроки у Галичині; профспілки були мішані за своїм національним складом, але в них теж відчувалося напруження між польською й українською фракціями[654].

ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА У 1900–1914 РОКИ

Від початку нового століття до вибуху першої світової війни в Галичині неослабно точилася велика політична битва. У межах даної статті неможливо розглянути окремі епізоди цієї боротьби. То був час, коли перерви між виборами чи то до Державної ради, чи то до сейму — були не тривалими. Кожні вибори супроводжувалися хвилею масових мітингів, демонстрацій і сутичок із поліцією, що, в свою чергу, вело до арештів і судових процесів. Ораторські дуелі в парламенті супроводжувалися складними позалаштунковими переговорами на крайовому рівні й у Відні. Політична боротьба змішувалася з соціальними суперечками, такими як селянські страйки. Водночас українська — спільнота переймалася будівництвом культурних і економічних установ. Варто звернутися до тогочасної художньої літератури, щоб відчути глибокі підземні води, що нуртували в українському народі[655]. Симптомом цього збудження стало вбивство 1908 р. галицького намісника графа Анджея Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1887–1980). Проте це був індивідуальний акт, а не результат змови. Український рух, попри його дедалі більшу войовничість, і далі дотримувався легально-еволюційних методів.

Починаючи з серії масових мітингів у 1900 р., українська агітація зосередилася на питанні виборчої реформи: скасування курій і запровадження загального, таємного і прямого голосування.

Демократизації виборчого права бажали багато інших груп в Австрії, і, під впливом російської революції 1905 р. та в зв’язку з труднощами в Угорщині, уряд імперії підтримав цю вимогу. У січні 1907 р. реформа набула чинності. “Одна слов’янська група — русини — найбільше виграла від реформи виборчого права, більш ніж потроївши своє попереднє парламентське представництво за рахунок поляків. Однак нова квота для русинів все ще залишалася меншою ніж половина представництва, яке належало їм на основі пропорційної системи”[656]. В результаті махінацій з виборчими округами одне місце у Державній раді припадало на 52 000 поляків і 102 000 українців. У парламентських виборах 1907 р. українці завоювали 27 місць у Галичині (17 націонал-демократів, три радикали, два соціал-демократи і п’ять русофілів) та п’ять місць на