Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

до різних європейських країн, головним чином до Німеччини. У 1907–1912 рр. туди виїздило в середньому близько 75 тисяч емігрантів щороку[640]. Українські організації уклали угоди з німецькою владою щодо набору й умов праці мігрантів, що польська преса витлумачила як доказ прусько-української антипольської “інтриги”. Як американські емігранти, так і європейські сезонні робітники мали змогу ощадити гроші, велику частину яких вони надсилали назад додому. Вперше у руках східногалицьких селян з’явилася готівка. Її використовували на купівлю землі. У великих помістях господарство часто велося погано, і вони потопали в боргах. Процес розподілу латифундій поміж дрібними землевласниками був відомий як “парцеляція” (нім. Parzellierung). Він викликав складні юридичні та кредитні операції. Крім того, цей процес супроводжували й політичні “обертони”: польські лідери використовували “парцеляцію”, щоб принадити у Східну Галичину переселенців із західної частини краю. Українці створили 1908 р. спеціальний Земельний банк. Частка східногалицьких земель, що перебували у складі великих помість, зменшилася з 40,3% у 1889 р. до 37,8% у 1912 р.[641]. У той самий час помітних успіхів досяг український кооперативний рух[642]. Його скромні початки припадають на 1880-ті роки, а в 1890-ті роки він набрав сили. До 1914 р. весь край був покритий густою мережею кредитних спілок, кооперативних магазинів, товариств для продажу сільськогосподарських продуктів, кооперативних молочарень тощо. Товариство “Сільський господар” поширювало сільськогосподарські інструменти. Як відзначив польський сучасник цих подій: “Войовниче “українство” забезпечило їм [кооперативам] фортеці й сторожові застави, і їхня діяльність великою мірою спричинилася до піднесення національного духу серед мас. Рух може найлегше привабити практичні селянські голови, коли вони побачать, що він збігається з їхніми життєвими, щоденними інтересами”[643]. Подібних висновків дійшов і російський дослідник національних проблем в Австро-Угорській імперії: “Становище галицько-руського селянина... тяжке, і він потребує допомоги інтелігенції, яка б його зорганізувала. Тим часом ні польський поміщик, ні “москвофіл”, який чекав на спасіння від міфічного втручання Росії, не приходили йому на допомогу. І в цьому українцям належить, безперечно, велика заслуга”[644].

І далі розширювалося старе товариство “Просвіта”. 1914 р. воно нараховувало 77 філій і близько трьох тисяч місцевих читалень. Приватні українські школи заповнювали прогалини у державній системі освіти, особливо щодо середніх та торгових шкіл. На останнє передвоєнне десятиліття припадає бурхливий розвиток гімнастично-спортивних об’єднань “Сокіл” (за широко відомим чеським зразком) і “Січ” (назване на честь козацької військової твердині XVI–XVII ст.). Оцінюючи досягнення двох десятиліть, Франко 1907 р. доходив оптимістичного висновку: “Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ власною силою й енергією підіймив себе з того понижаючого стану... та з радісною певненістю глядить у свою кращу будучність”[645].{98}

Побіч мобілізації народу, поступ української спільноти виразився в розвитку інтелектуального життя, що відповідало потребам різнобічного модерного суспільства. Двоє людей очолювали ці зусилля — Іван Франко та Михайло Грушевський (1866–1934)[646]. Франко був напрочуд продуктивним і багатогранним, зробивши видатний внесок як поет, письменник, історик літератури і критик, перекладач, дослідник фольклору й політичний публіцист. Він також правив за живий зразок інтелектуальної сумлінності та самовідданого служіння суспільству. Через радикальні погляди Франка університетська кар’єра була для нього закрита, але він став наставником нового покоління письменників та інтелектуалів. Грушевський народився на Наддніпрянській Україні. Призначений 1894 р. на новостворену українську кафедру східноєвропейської історії у Львівському університеті, він розгорнув там діяльність, яку можна було назвати “гігантською”. Його класична “Історія України-Русі” у 1913 р. досягла восьми томів. Обраний головою реорганізованого Наукового товариства ім. Шевченка, він підніс Товариство до рівня неофіційної української академії наук. “Протягом шістнадцяти років (1897–1913) Грушевський стояв на чолі Наукового Товариства ім. Шевченка, і за цей час Товариство завоювало широке визнання у науковому світі, надрукувало сотні томів.., збудувало велику бібліотеку та музей, зібрало навколо себе десятки українських учених... Викладаючи у Львівському університеті, Грушевський виховав декілька вчених, які пізніше зробили великий внесок в українську історіографію”[647]. Поряд із Драгомановим Грушевський був тим східним українцем, який справив найбільший вплив на Галичину. Франко та Грушевський тісно співпрацювали у Науковому Товаристві ім. Шевченка і в редакції місячника “Літературно-науковий вісник”, заснованого 1898 р. Цей журнал об’єднував кращі літературні таланти підросійської й підавстрійської України, маючи великий вплив як орган суспільної думки.

Взаємовідносини між українським національним рухом і греко-католицькою церквою у другій половині XIX ст. не були щасливими. Впливові кола духовенства підтримували староруський напрям, тимчасом як уніатські митрополити та єпископи часто запобігали перед австро-польською адміністрацією краю. Клерикальне опікунство над суспільством викликало почуття обурення серед зростаючої світської інтелігенції, а войовничий антиклерикалізм був однією з рушійних сил радикального руху. Новий розділ почався з обрання графа Андрея Шептицького (1865–1944) на галицький митрополичий престол[648]. Нащадок сполонізованого роду, що дав кілька уніатських єпископів, Шептицький повернувся до східного обряду і став митрополитом, коли йому було всього 35 років (у 1900 р.). Шептицький загально визнаний як один із видатних слов’янських церковних діячів нашого століття. Не можемо тут розглянути детальніше його пастирської праці; досить згадати, що він заснував нові чернечі ордени, провів літургійні реформи і сприяв теологічним дослідженням. Тримаючись оддалік від поточної політики, Шептицький зробив великі послуги українській справі, тактовно використовуючи свої зв’язки у Відні, а також як щедрий покровитель мистецтва. У 1910 р. Шептицький виступив із великою промовою в австрійській Палаті панів на підтримку заснування українського університету у Львові. Інтелектуально повороткий і свідомий потреб часу, він заохочував участь духовенства у громадському житті. Той факт, що греко-католицьку церкву тепер очолювала важлива персона й водночас виразна, яскрава особистість, дав українському національному рухові певності у своїх силах. Проте Шептицький був не вузьколобим націоналістом, а людиною наднаціонального бачення: ідея, якій він присвятив своє життя, — це поєднання західного та східного християнства. Це передбачало повагу до всіх рис східної релігійної традиції, сумісних із католицькою догмою. Він здійснив декілька подорожей інкогніто до Росії і підтримував зв’язок із російськими групами, що співчували ідеї унії.

“НОВА ЕРА” І ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

1890-ий рік приніс спробу польсько-українського порозуміння, відому під назвою “нової ери”[649]. Заплутане коріння цього важливого епізоду сягало від Відня до Києва. Цей період був позначений дедалі більшим напруженням між Росією й Австро-Угорщиною, і Галичина, можливо, мала незабаром стати театром воєнних дій. Австрійський міністр закордонних справ, граф Густав фон Кальнокі порадив намісникові Галичини графу Казімежу Бадені замиритися з русинами Володимир Антонович (1834–1908), професор Київського університету, видатний історик і лідер національного руху на Наддніпрянській