Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

із рішення суду про відмову в задоволенні позову про визнання протиправним і нечинним Указу Президента України випливало, що рекомендація ради суддів і подання голови вищого спеціалізованого суду є законними і чинними. І все ж постановою окружного адміністративного суду преюдиційне значення рішення у справі про визнання Указу протиправним і нечинним та про поновлення на роботі щодо справи про визнання протиправним і нечинним подання голови вищого спеціалізованого суду не було визнане.

15. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 236 ГК в господарських договорах може передбачатись така оперативно-господарська санкція як «відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною». Відмова від прийняття подальшого виконання тягне за собою припинення зобов’язання стороною, що відмовилась, у відповідній частині. Цей висновок зроблено висновком від попереднього правового явища до наступного: в результаті ґрунтованої на законі і договорі відмови від подальшого виконання зобов’язання сторона надалі не повинна буде виконувати це зобов’язання. Далі, цим же методом із формулювання, що тлумачиться, слід зробити висновок про те, що припиняється і зустрічне зобов’язання в тій частині, в якій воно мало підставу у зобов’язанні, від подальшого виконання якого одна із сторін відмовилась.

16. Стосовно випадків продажу товарів із збереженням права власності за продавцем ч. 2 ст. 697 ЦК встановлює: «Якщо покупець прострочив оплату товару, продавець має право вимагати від нього повернення товару». Виникає питання про те, якою ж є доля договору купівлі-продажу у разі пред’явлення і задоволення вимоги продавця про повернення товару. Ця доля визначається тлумаченням, що передбачає застосування висновку від наступного правового явища (задоволення вимоги продавця про повернення товару) до попереднього: пред’явлення продавцем вимоги про повернення товару, задоволення покупцем чи судом цієї вимоги означає, що одночасно пред’явлена (задоволена) вимога про розірвання договору купівлі-продажу. Якщо ж в подібних випадках не застосовувати висновок від попереднього правового явища до наступного, то правове врегулювання цивільних відносин набуває ознаки фрагментарності: товар відповідно до Цивільного кодексу підлягає поверненню, а питання про припинення дії договору залишається невирішеним. Звертає на себе увагу та обставина, що законодавець не володіє способом тлумачення, який полягає у використанні висновку від наступного правового явища до попереднього (і навпаки). Тому він у наведеному випадку зазначає тільки на право вимагати повернення товару (що означає і право вимагати розірвання договору), а в іншому випадку встановлює як право продавця на відмову від договору (це — один із способів розірвання договору), так і право вимагати повернення проданого товару (ч. 2 ст. 695 ЦК).

Висновком від наступного правового явища до попереднього право покупця на обмін товару неналежної якості (ст. 707 ЦК; ст. 9 Закону «Про захист прав споживачів») слід тлумачити і як право вимагати зміни договору купівлі-продажу товару. Аналогічно і право покупця вимагати повернення суми попередньої оплати у разі, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк (ч. 2 ст. 693 ЦК), належить тлумачити і як право вимагати розірвання договору. У випадках, коли покупець пред’являє в суді тільки вимогу про повернення суми попередньої оплати, суд може задовольнити цю вимогу, не вирішуючи питання про розірвання договору, оскільки висновок про розірвання договору буде непрямо випливати із рішення про повернення суми попередньої оплати і виявлятись висновком від наступного правового явища до попереднього.

З іншого боку, зазначення в таких випадках у судовому рішенні на розірвання договору не буде означати виходу за межі позовних вимог, оскільки із вимоги про повернення суми попередньої оплати випливає і при тлумаченні висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється правова норма, згідно якої покупець при цьому вимагає і розірвання договору.

17. Відповідно до ч. 1 ст. 182 ГК «за попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується ... укласти основний договір...». Але ж учасниками господарських договорів можуть бути не тільки суб’єкти господарювання, а і негосподарюючі суб’єкти-юридичні особи (ч. 1 ст. 179 ГК). Виникає питання про те, чи може бути учасником попереднього договору негосподарюючий суб’єкт-юридична особа та чи може такий суб’єкт бути примушений у судовому порядку до укладення основного договору. Негосподарюючий суб’єкт-юридична особа може бути учасником попереднього договору відповідно до загального правила ч. 1 ст. 179 ГК. Ч. 3 ст. 182 ГК встановлює, що «у разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку». Із цього правила випливає і висновком від наступного правового явища (права другої сторони вимагати укладення договору) до попереднього при тлумаченні виявляється правовий припис, згідно з яким негосподарюючий суб’єкт-юридична особа несе зобов’язання укласти основний договір, якщо він прийняв на себе таке зобов’язання, уклавши попередній договір.

18. Відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК «особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини». За допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку особи, яка завдала шкоди, відшкодувати цю шкоду, якщо вона не доведе відсутність своєї вини) до попереднього при тлумаченні виявляється правовий припис, згідно з яким на особу, яка завдала шкоди, покладається обов’язок доводити відсутність своєї вини.

Із обов’язку доводити відсутність вини як наступного правового явища виявляється попереднє правове явище, відповідно до якого вина є умовою виникнення обов’язку відшкодувати шкоду. Та обставина, що визнання вини умовою відповідальності і розподіл обов’язку доведення вини (її відсутності) — це два різні правила, підтверджується ч. 1 ст 614 ЦК, в якій стосовно відповідальності за порушення зобов’язання ці два правила сформульовані окремо: в абзаці першому сформульоване правило про вину як умову відповідальності, а в абзаці другому — правило про обов’язок боржника, який припустився порушення, доводити відсутність своєї вини.

Аналогічним чином із ч. 5 ст. 1187 ЦК («особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого») за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку доводити відсутність своєї вини) до попереднього виявляється правовий припис, згідно з яким особа відповідає за завдану шкоду завжди, крім випадків, коли мали місце умисел потерпілого, а також завдання шкоди діяльністю, що є джерелом підвищеної небезпеки, на яку (діяльність) вплинула непереборна сила.

19. «Якщо