Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів
13. За Римським цивільним правом визнавалось, що особа не може передати іншій особі більше прав, ніж вона має. Таке ж правило непрямо випливає також із відповідних положень актів чинного цивільного законодавства України, але вона достатньої уваги не привертає ні з боку науковців, ні з боку суддів, ні з боку законодавця. Тому в законах інколи формулюються спеціальні правила, що є лише висновками від попереднього правового явища до наступного із інших законодавчих положень. Так, відповідно до ч. 2 ст. 774 ЦК «строк договору піднайму не може перевищувати строк договору найму». Такий правовий припис виявляється уже при тлумаченні законодавчих положень про права наймачів за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного. Щоб передати іншій особі будь-яке право, особа повинна сама таке право мати. Якщо ж цього права немає, то передати його особа не може. Якби висновок від попереднього правового явища до наступного користувався більшою увагою, якби цим висновком опанували законодавець і суб’єкти правозастосування, необхідності у включенні наведеного положення до Цивільного кодексу не було б. У той же час законодавець дещо відступає від закономірного зв’язку попереднього і наступного правових явищ і інколи визнає, що особа може передати іншій особі, точніше, — наділити іншу особу тим правом, якого вона сама не має. Так, згідно ст. 658 ЦК право продажу товару (за встановленими винятками) належить власникові товару. Звідси випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, яка забороняє бути продавцями товару у договорах купівлі-продажу іншим особам. Звідси також випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища (права власника продавати свій товар) до наступного випливає правова норма, що дає власникові можливість захищати зазначене право. Але законодавець спеціально зазначає на те, що покупець товару, проданого особою, що не є його власником, не набуває права власності, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Власник не має права вимагати повернення товару (речі), якщо набувач є добросовісним, а товар (річ) вибув із володіння власника за його волею (ст. 388 ЦК). Цими спеціальними правилами законодавець допускає, що особа, яка не є власником, може шляхом укладення договору купівлі-продажу передати іншій особі право (власності), якого вона не мала. Так, власник може передати річ у володіння наймачеві (орендодавцеві). Якщо йдеться про державне чи комунальне майно, то в ст. 28 Закону «Про оренду державного і комунального майна» спеціально зазначається на те, що «орендареві забезпечується захист його права на майно, одержане ним за договором оренди, нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту права власності». Крім того, «орендар може зажадати повернення орендованого майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, завданої майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця». Ці законодавчі положення не залишають сумніву в тому, що орендар отримує право володіння орендованим майном, яке при цьому із володіння власника вибуває за його волею. Якщо наймач (орендар) здійснить продаж орендованого майна третій особі, що діяла добросовісно, це майно не може бути витребуване у набувача. Тому така третя особа відповідно до ст. 658 ЦК стає його власником. Тут закономірний зв’язок між попереднім і наступним правовими явищами порушений: наймач (орендар) права власності на об’єкт найму (оренди) не мав, але третій особі таке право передав. Але це дозволив сам законодавець, а не суб’єкт правозастосування.
14. При тлумаченні актів законодавства про працю висновок, про який тут йдеться, застосовується особливо часто. Зокрема, законодавство про працю прямо не закріплює способи захисту трудових прав працівників і не визначає види вимог, які можуть бути пред’явлені працівниками з метою захисту порушених трудових прав. Між тим, на трудові спори поширюється чинність ст. 4 ЦПК, яка встановлює, що суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України. Здається, що в трудовому праві виникла величезна прогалина. Але значною мірою, як допомагає встановити це більш глибокий аналіз, ця прогалина виявляється заповненою. Так, із п. 2 частини першої ст. 232 КЗпП ми узнаємо, що безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами працівників про поновлення на роботі, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату часу вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи. Частина перша ст. 235 КЗпП також встановлює, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Із наведених правил ст. 232 і 235 КЗпП, основний зміст яких є процесуальним, випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку суду поновити працівника на роботі) до попереднього виявляється правовий припис, згідно з яким працівник при порушенні його трудових прав у відповідний спосіб має право вимагати поновлення на роботі, зміни дати і формулювання причини звільнення, а роботодавець несе обов’язки (у разі допущення відповідного порушення) поновити працівника на роботі, змінити дату чи формулювання причин звільнення з роботи.
Особа, яку було звільнено з адміністративної посади в спеціалізованому суді Указом Президента України, пред’явила у суді вимоги про визнання протиправним і нечинним Указу Президента України і про поновлення на роботі. У задоволенні обох вимог позивачеві було відмовлено. Особливість цієї справи полягала в тому, що відповідно до частини п’ятої ст. 20 раніше чинного Закону «Про судоустрій України» звільнення суддів з адміністративних посад у спеціалізованих судах здійснювалось за поданням голови вищого спеціалізованого суду на підставі рекомендації ради суддів відповідних спеціалізованих судів. Після відмови у задоволенні вимог про визнання протиправним та нечинним Указу про звільнення та про поновлення на роботі позивач звернувся до окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та нечинним подання голови вищого спеціалізованого суду. Пред’явлення такої позовної вимоги було, в принципі, можливим, оскільки завданням адміністративного судочинства є захист не тільки прав та свобод, а й інтересів (ч. 1 ст. 2 КАС). Це значною мірою передумовлювало б і долю можливого наступного позову про визнання протиправним і нечинним Указу про звільнення позивача з адміністративної посади в суді. Але ж цей останній позов був пред’явлений раніше. І
